Даррелл - Їсти Молитися Кохати, Даррелл

подих, коли чую, що Бог живе не в догматичних писаннях і не сидить на троні десь там високо за хмарами, а перебуває дуже близько, зовсім поруч — набагато ближче, ніж ми гадаємо, — він дихає крізь наші серця. І я вдячна кожному, хто хоч раз здійснив подорож у центр свого серця і повернувся звідти в наш світ із детальним звітом, щоб сповістити всім, що Бог — це досвід найвищої любові. Кожна релігійна традиція на цій планеті має своїх власних святих містиків, які змальовують схожі переживання. Шкода, що більшість із них погано закінчили — їх кидали до в’язниць або закатовували на смерть. Але я однак дуже високої думки про них усіх.

Врешті-решт я прийшла до дуже простого висновку щодо Бога. Це нагадує мені історію про мого собаку, дуже класного собаку. Ми взяли його з притулку, суміш десяти порід, але, очевидно, він успадкував від усіх своїх предків лише найкраще. Собака був коричневий. І коли люди запитували мене, якої він породи, я завжди відповідала — коричневої. Так само, коли виникає запитання про те, у якого Бога я вірю, моя відповідь завжди і повсякчас — я вірю у величного Бога.

 

4

 

З часу тієї пам’ятної ночі на підлозі ванної кімнати, коли мені вперше довелось напряму поговорити з Богом, я мала достатньо часу, щоб сформувати власну думку про божественне. А тоді, у час страшної листопадової кризи, мене не цікавили жодні теологічні роздуми. Мене цікавило лиш те, як урятувати собі життя. Я помітила, що мене охопила безнадія і стан небезпечного для життя відчаю, і пригадала, що люди за таких обставин звертаються до Бога по допомогу. Десь я таке вичитала у якійсь там книжці.

Ось що мені вдалось сказати Богові крізь схлипування і ридання: «Привіт, Боже. Як ти там? Я Ліз. Рада познайомитися».

Все правильно — я зверталася до творця Всесвіту так, ніби нас із ним щойно познайомили на вечірці. Ми завжди робимо те, що добре вміємо у цьому житті, а знайомлячись із кимось, я завжди кажу ці слова. Насправді, я ледь утрималася, щоб не бовкнути: я твоя фанатка.

«Вибачай, що турбую тебе так пізно, — продовжувала я. — Але у мене серйозні проблеми. А ще перепрошую, що ніколи досі до тебе не зверталась, та сподіваюся, до тебе доходила моя безмежна вдячність за всі ті благословення, якими ти мене обдарував».

Ця думка спричинила ще дужчі ридання. Бог терпляче чекав, поки вони вщухнуть. Я опанувала себе і вела далі: «Я не експерт у молитвах, як ти напевно знаєш. Але чи міг би ти мені допомогти? Я відчайдушно потребую допомоги. Я не знаю, що робити далі. Мені потрібна підказка. Прошу, скажи, як мені вчинити. Прошу, скажи…»

Молитва скоротилася до простого: «Прошу, скажи, що робити далі», — повторювала я знову і знову. Хтозна скільки разів я промовила це благання. Тільки знаю, що благала так, як можуть благати тільки ті, хто бореться за своє життя. І плакала без упину.

Аж поки раптом усе скінчилося.

Аж поки раптом я виявила, що вже не плачу. Мій плач ущух посеред схлипування. Так, ніби моє горе просто взяли і висмоктали з мене. Я відірвала обличчя від підлоги і, здивована, сіла, сподіваючись побачити якесь Велике Божество, що висушило мої сльози. Але поруч — нікого. Я була сама. Хоча не зовсім. Мене оточувало щось. Можу лиш описати його як маленький кокон тиші — тиші такої незвичної, що я боялася видихнути, щоб не сполохати її. Сиділа тихо, як мишка. Не пам’ятаю, щоб відчувала коли-небудь таку тишу.

А потім я почула голос. Тільки не панікуйте — не старозавітній голлівудський чарлтон-гестонівський[3] голос, і ніхто не наказував мені йти будувати бейсбольне поле на подвір’ї. Це був мій внутрішній голос, що промовляв із середини. Я ніколи раніше його не чула, але це був мій голос, тільки досконало мудрий, спокійний і повний співчуття. Десь так мала б я звучати, якби пізнала у цьому житті віру та любов. Я не можу навіть описати скільки тепла і симпатії було в цьому голосі, коли він промовив те, що навіки утвердило мою віру в божественне.

Голос сказав: «Лягай спати, Ліз».

Я видихнула.

І відразу збагнула: це єдине, що доцільно було б зараз зробити. Я б не прийняла жодної іншої відповіді. Я б не довірилась жодному величному басу, який би наказував: «Іди розлучайся зі своїм чоловіком» або ж «Ти не повинна розлучатися зі своїм чоловіком!», бо такі відповіді — це не справжня мудрість. Справжня завжди дає єдину правильну відповідь на кожен окремий момент часу, і тієї ночі піти спати було саме тим, що треба було зробити. «Лягай спати, — сказав невсипущий внутрішній голос, — тому що тобі не варто негайно дізнаватися остаточну відповідь, саме зараз, о третій ночі, у четвер, у листопаді. Лягай спати, бо я тебе люблю. Лягай спати, бо єдине, що тобі зараз потрібно — це трохи відпочити і добре про себе подбати, поки надійде остаточна відповідь на твоє запитання. Лягай спати, бо коли здійметься буря, ти матимеш достатньо сил, щоб усе пережити. А буря наближається, моя дорога. Вже скоро. Але не сьогодні. Отже, лягай спати, Ліз».

Цей епізод мав усі ознаки типового християнського навернення — темна ніч душі, крик про допомогу, голос у відповідь, трансформація. Але я б не сказала, що це було релігійне навернення у прямому сенсі, в традиційному розумінні «нового народження» чи спасіння. Я б назвала те, що відбулося тієї ночі, початком релігійної бесіди. Першими словами відкритого пізнавального діалогу, що зрештою і приведе мене ближче до Бога.

 

5

 

Якби я тільки знала, що, як сказала колись Лілі Томлін, моє сумне становище стане ще сумніше, не впевнена, чи заснула би тієї ночі. Але через сім дуже складних місяців я таки пішла від свого чоловіка. І коли нарешті вирішила це зробити, то подумала, що все найстрашніше позаду. Як мало я тоді знала про розлучення.

У журналі «New Yorker» я надибала якось один малюнок. Розмовляють дві жінки, одна каже: «Якщо хочеш пізнати людину по-справжньому, розлучися з нею». Мій досвід можна означити з точністю до навпаки. Я б сказала так: якщо хочеш, щоб хтось, кого ти добре знаєш, став для тебе незнайомцем, розлучись із ним. Саме так сталося зі мною та моїм чоловіком. Думаю, ми просто шокували одне одного тим, як легко перетворилися з найближчих у всьому світі людей на двох байдужих незнайомців, які колись жили разом. Ми стали незнайомцями, бо кожен із нас робив те, чого ніколи б не сподівався від іншого. Чоловік навіть уявити не міг, що я наважуся колись піти від нього. А я навіть у своїх найбожевільніших фантазіях не могла подумати, що він зробить цей процес таким важким для нас.

Я щиро вірила, що коли дійде до розлучення, то ми владнаємо