Владислав Дніпровський - Воля героя, Владислав Дніпровський

Увірвавшись до приймальні, я побачив сувору жінку, яка сиділа за столом перед довгим коридором. У приміщенні панувала напівтемрява, а стіни були прикрашені тими ж прапорами з фалічними символами. Червоний килим поглинав мої незграбні кроки. Жінка виглядала специфічно: одягнена в закрите чорне вовняне плаття, а її сиве волосся практично зібране у вузол на потилиці. Вона спокійно щось в'язала.
Я спробував надати собі пристойного вигляду, поправив одяг, пригладив волосся та змусив себе усміхнутися якнайдружелюбніше. Вона підняла очі, окинула мене скептичним поглядом, помітила пляшку в руках і запитала:
- Герой?
- Так точно! — чомусь браво гаркнув я, трохи знітився і спробував сховати пляшку за спиною.
- Треті двері ліворуч. Іди, тебе вже чекають, — байдуже продовжила вона та повернулася до свого в'язання.
Стараючись не шуміти, я пішов по коридору, глибоко вдихнув і увійшов до кімнати.
- Невже! Ваша світлість нарешті зволила нас відвідати! — зустріла мене з порогу розлючена низенька брюнетка.
Кімната виявилася чималою. Посеред неї стояли круглий стіл та п'ять стільців. Біля двох вікон у далекій стіні розташовувалися масивні крісла та якісь фікуси. Праворуч і ліворуч було по три двері. На стінах, замість набридлих прапорів, висіли картини та голови невідомих звірів. В інший час я б із цікавістю їх роздивився, але зараз треба було щось відповісти. Я, звісно, був готовий до того, що мене будуть лаяти, але напад від якоїсь дрібної дівки, яка навіть не представилася, мене розгнівав. Та й алкогольний кураж ніяк не минав.
- А ви, власне, хто? І на якій підставі тут перебуваєте? — легенько відштовхнувши здивовану дівчину, я, з виглядом втомленого господаря, який повернувся зі складного походу, пройшов до найближчого крісла й зручно в ньому вмостився. — Прошу видалити сторонніх з приміщення.
У сусідньому кріслі, підібравши ноги, сидів худорлявий чорнявий хлопець, який нервово теребив мідну монету, що висіла на шиї. Незважаючи на явний мандраж, він буквально випромінював задоволення від цієї сцени.
Далі, у кріслі, повернутому до вікна, сидів міцний темношкірий чоловік років п'ятдесяти. Він продовжував байдуже розглядати щось у вікні, як, мабуть, і до мого приходу. І, нарешті, був блондин, який сидів за столом один. Він свердлив мене поглядом і почав підніматися. Ох, матінко рідна! Він явно понад два метри зросту. І все це в ідеально підігнаній броні. Блакитні очі зневажливо дивилися на мене, мужня щелепа з ямочкою агресивно видалася вперед. Та він наче з лицарського роману вискочив. Ось тільки цей ідеальний чоловік ішов до мене з явно недобрими намірами. А дрібна дівчина знову визирала з-за його спини. Мій кулак аж засвербів, так хотілося вмазати по його бездоганній мармизі.
- Як ви правильно зауважили, ми незнайомі, — він зупинився і холодно подивився на мене зверху вниз.
У голову відразу полізли всілякі дурні думки. У якійсь книзі я читав, що сидячий перед стоячим має психологічну перевагу, наче стоячий звітує перед сидячим начальником. Але нічого подібного! По відчуттях це виглядало так, ніби блондин височів над переможеними ворогами і вирішував, кого прикінчити, а кого залишити живим. Я одразу якось зрозумів, що і зіскочити з крісла швидко не вийде, та і алкоголь притуплює рефлекси. А він виглядав так, ніби був готовий до бою будь-якої миті — жорстокого й нещадного.
- Я Генріх, командир нашого загону. Це Марі, моя... заступниця, — жоден м’яз на його обличчі не здригнувся. — Хочу вас відразу попередити: якщо ваша непунктуальність і надмірні пияцтва завадять виконанню завдань, мені доведеться вжити заходів. О 24:00 підйом, година на збори, і о 01:00 — вихід. Хоча завтрашній вихід навчальний, поставтеся до нього серйозно. Будьте готові і не спізнюйтесь.
Він різко розвернувся і, наче сталева статуя, пройшов до одних із дверей. Марі затрималася, і з ненавистю поглянувши на мене, прошипіла:
- Краще б прийняли когось достойнішого, ніж тебе, п'янице, — вона кинула задумливий погляд на пляшку вина, яку я досі стискав у руці. — А це я конфіскую. Вистачить із тебе.
- Звісно, пригостити дівчину вином я не проти. Але обставини й атмосфера трохи не ті. Можливо, іншим разом, — натхненно промовив я, знову ховаючи пляшку за спину. — А сьогодні я просто зобов'язаний пригостити своїх майбутніх бойових побратимів.
Я кивнув на чорнявого, що радісно плескав у долоні, і на байдужого темношкірого чоловіка. Дідько, ніякого вина тобі не дам, мегеро. Марі щось прошипіла, грюкнула дверима і зникла в одній із кімнат. У тій самій, що й Генріх. І чому я не здивований?
- Я Мігель, а це Сем, — чорнявий із захопленням простягнув мені руку і кивнув на темношкірого, який мляво помахав мені рукою і продовжив дивитися у вікно. — Не звертай уваги, він хоча і завжди мовчазний, але надійний мужик. Оце ти дав жару! Подумати тільки, "заступник"... Немає тут такої посади, а якби й була, то належала б вона Сему. Він уже давно ходить на вилазки, жодної догани чи промаху. А вона лише підстилка, яка переходить з загону в загін, від одного коханця до іншого.
- Макс, — кивнув я, вражений скоромовкою хлопця, який, на відміну від Сема, явно любив поговорити. — Давайте склянки, я вам наллю. Ні, мені не треба, я воду поп'ю, з мене й справді вистачить.
Радісний Мігель, не дивлячись, махнувши вже другу склянку, продовжував тараторити:
- Я ж також новачок. Тільки в одній вилазці був, і то з’явилися в печері, зовні щось вило, сказали, там буря, причому така, що м'ясо з кісток зриває. Дочекалися зворотнього порталу і повернулися. Така собі вилазка. Набридло бути наймолодшим, ще й ця тварюка постійно шпиняє, виховує. Але тепер нас двоє, хоч буде з ким поговорити. Чесно кажучи, Сем хоч і нормальний мужик, але співрозмовник з нього так собі. А до цього Генріха навіть підходити страшно.
- Вибач, якщо раптом ображу, але ти теж Герой? - я зміряв його поглядом, якось його щупла постать та легковірна поведінка ніяк не складалися у мене в голові в картинку Міґеля, який здійснює подвиг.
- Тут таке не прийнято питати. А якщо спитають, ти не зобов'язаний відповідати. Іноді й варто промовчати про своє Перше життя, як у випадку з тією ж Матір'ю-Героєм, – сплеснув руками хлопець, захоплення і передчуття нових слухачів горіли в очах. – Але я розповім, мені приховувати нічого, та й так усі знають. Я став Героєм зовсім випадково. Був у торговому центрі, і тут дві банди почали чергові розбірки, у нас таке часто трапляється. Я з натовпом людей сховався, і тут нам закинули гранату. Я не впевнений, що таке взагалі можна спеціально зробити, але якимось дивом я її зловив, тут же висунувся і кинув назад. Виходить, врятував людей. Але мене все одно застрелили, так я тут і опинився. Та в мене навіть характеристика "Воля" не відкрилася, як у нормальних героїв, зате "Удачі" система насипала від душі. А ти як? Нормальний герой, чи як я?
- Та як сказати? Мені теж особливо нічого приховувати. – скромно зам'явся я. – Йшов вулицею, помітив, як маніяк у школі дітей збирається розстрілювати. Напав на нього, повалив, але він мене порізав.
- І? Ти помер? – із захопленням завмер Міґель зі склянкою застиглою на півдорозі до рота.
- Та ні, відкачали. – якось мені розхотілося розповідати, але якщо почав, то вже потрібно продовжити, а брехати цьому наївному хлопцеві не хотілося, та й Сем, поставивши склянку на стіл, із якої зробив усього кілька чемних ковтків, уперше виявив хоч якусь цікавість до навколишнього. – Лежав у лікарні, а там почалася пожежа. Я виніс усіх хворих зі своєї палати, а потім на мене впала стеля.
- І тоді ти помер. – кивнув задоволений Міґель. – Ти, друже, еталонний герой. Такий, яким він має бути. Як там той дід казав? «За покликом серця, а не обов’язку чи випадку».
- Я тоді не помер. – все тихіше продовжив я розповідь, слова про останній етап мого життя застрягли у пересохлому горлі, а спогади нахлинули, закривши очі пеленою сліз.
Але я мав закінчити. Вже не для них, а для себе. Здавалося, тільки зараз, промовляючи, я почав усвідомлювати все, що зі мною сталося. До цього все виглядало лише як дурний сон. І тепер, у цій кімнаті, я почав не розуміти, розуміння прийшло вже давно, а приймати нову дійсність.
– Але краще б я помер. Я став паралізованим інвалідом. Ні рук, ні ніг не відчував. У мене залишилися лише дурні думки в голові. Багато думок… Я залишив свої органи хворим дітям. І ось тоді помер.
Важка тиша опустилася в приміщені. Я, схиливши голову, дивився в одну точку. Плеск по плечу привів мене до тями, піднявши голову, я побачив Сема, який підійшов до мене. Чоловік простягнув мені руку, я здивовано потиснув її, але він притягнув мене до себе і обійняв, поплескавши по спині. Через кілька секунд він сумно побрів у свою кімнату. Ось така мовчазна розрада, замість тисячі слів. І треба сказати, допомогло. Думки повернулися в нормальне русло. Не я один тут пройшов через подібне. Героя просто так дають рідко. Можливо, випадок Міґеля взагалі поодинокий. А решта... Хто знає, що робили ці люди і через які труднощі пройшли, щоб опинитися тут. Навіть та сама Марі. Адже теж колись і десь щось зробила таке, що Система оцінила. Тож, геть сумні думки. Нове життя чекає на мене.
- Ти ж не просто Герой, ти псих зі схильністю до самогубства. – захоплення в очах Міґеля, здавалося, суперечило його словам. Що ж, мабуть, він зрозумів усе по-своєму, і це чомусь його вразило. – Ти справді потрапив куди треба. Тут такі цінуються більше за всіх. Упевнений, Система там тобі плюшок насипала від душі. Вона ледь не за кожну дію в Першому житті щось дає. А вже ти, по її мірках, там на славу відтягнувся. Я правий?
- Та якось ще книгу не відкривав, не дивився. – знітився я, якщо чесно, було навіть трохи соромно, що таку важливу тут річ досі відкладаю убік.
Судячи з розмов, це все одно що перестати дихати, вирішивши зробити це пізніше. Але якась суміш передчування та нерішучості змушувала мене відкладати читання Книги все далі. Адже від того, що там буде, по суті, тут залежатиме все.
- Ну ти даєш! – озвучив мої думки Міґель. – Книга – це взагалі най-найголовніше, її потрібно переглядати постійно, коригувати свій розвиток, аналізувати системні повідомлення, регулювати свою деку. Без цього тут ніяк.
- Деку? – підскочив я, почувши незнайомий термін.
- Ну так, це десяток твоїх активованих карт. – лекторським тоном почав тараторити Міґель. – Якщо їх правильно підібрати, то навіть слабкі карти у комплексі можуть непогано так тобі допомогти. Теоретично… гм.
- Так, а де їх брати, ці карти? Іти до торговця купувати? – обурився я, у мене-то є певні фінанси, але більшість потрапляє сюди з нульовим балансом. І виходить, по суті, їх кидають у бій беззбройними.
- Ось якби ти переглянув свою Книгу, то більшість питань у тебе просто не з'явилася б. – повчально помахав пальцем Міґель. – Кожному адепту система дарує Скриньку Новачка. У ній лежить п'ять випадкових карт із гарантованою однією срібної якості. Ось із них і починатимеш свою деку. Так само іншими скриньками надалі система винагороджуватиме за різні завдання та досягнення, кажуть іноді в Астралі можна знайти Системні Схованки або взагалі Скарби. Там вже можна, напевно, добре поживитися майном.
Він мрійливо прикрив очі й продовжив:
— Ти там, у Першому житті, у відеоігри грав? Я грав, причому багато. Тим ще задротом був, якщо чесно. І уяви моє здивування, коли померши, я сам опинився в умовах, подібних до ігрових.
— Напевно, тобі здалося, що ти потрапив у Рай? — усміхнувся я.
— Не повіриш, саме так спочатку й подумав, — зніяковів Мігель. — Я відразу ж почав розраховувати свої Характеристики, і перш ніж вкладати три вільних бали, побіг бити дерево, щоб прокачати Силу. Я ж думав, що досвідчений, утру всім ніс. Спочатку прокачаюсь так, а потім із високим рівнем параметра, коли його прокачка уповільниться, почну вкладати очки. І бив дерево цілий день, не звертаючи уваги на відверті насмішки місцевих.
— І як? — зацікавився я.
— А ніяк! — сердито крикнув Мігель. — За весь день підняв шкалу Сили на 0,2 відсотка, ну й інші трохи, але там взагалі результат мізерний. Тоді мене й просвітили, що я тут не найрозумніший. А фіча з відеоігор тут не працює. Кількість досвіду для підвищення рівня збільшується для кожного наступного. А от швидкість природної прокачки Характеристик та іншого завжди однакова. І до неї зазвичай переходять уже на високих рівнях, коли вільні характеристики вже рідкісне явище, а часу вдосталь. Єдине що, у Героїв є невеликий бонус плюс десять відсотків до швидкості прокачки всього. Але виглядає це як регулярне збільшення відразу десяти відсотків до шкали досвіду після кожного переходу на новий рівень або під час зростання характеристик. Тобто сама швидкість все одно не змінюється.
— Печально, — підтримав я його, хоч особливо й не поділяв наївних надій десь схитрити.
— Потім я зіткнувся з тим, що зі скриньки випадає майже один мотлох, — зітхнувши, продовжив Мігель. — І з цим мотлохом іти в бій. Перелопатив магазин Торговця Карт, і взагалі впав духом. Він, звісно, старий мудрий і привітний, але ціни в нього такі, що хоч нирку продавай. Хоча, кому вона тут потрібна. Які Унікальні карти, які Золоті? Тут Срібна виглядає таким недосяжним скарбом, що мимоволі дякуєш Системі, що подарувала хоч одну. Виходить, саме навколо неї й треба будувати свій бойовий потенціал. Швидше за все, надовго вона й буде єдиною вартісною картою у твоїй колоді. Зате Торговець Карт багато цікавого розповів. Наприклад, що, знищивши іншого Адепта, хоч в Астралі, хоч у Реальності, зазирнути в його Книгу та Рюкзак не вийде. Та й тіло його лежатиме тільки до того часу, поки він не втілиться десь знову. Інша річ, якщо він піде на Переродження або взагалі на остаточну смерть, буває й таке. Тоді є можливість зібрати все з його Рюкзака та Книги. Але знову є підступ. Активну деку ти забрати так і не зможеш. Тобто з Книги забереш тільки якийсь непотріб, яким попередній власник не користувався. Ось і уяви мій стан, коли я усвідомив, що навіть після смерті мене переслідує нестача огидних лутбоксів. Добре хоч донату немає. Здається.
Він невпевнено косився на кімнату Генріха.
— Якось це неправильно, — я пильно подивився на Мігеля. — Вбивати інших Адептів заради простого пограбування…
— Та мова ж не про це, — махнув рукою хлопець. — Ніхто й не каже, що треба когось грабувати. Мова про те, що основним джерелом карт у Магазині й у інших Адептів є знаходження чиєїсь мертвої давно забутої тушки. Причому, кажуть, в Астралі знайти така імовірність вища. Бо тут померти остаточно - раз плюнути. Налетів на якусь дику тварюку, не впорався, вона тебе розірвала. Ти летиш на точку втілення, а тут Пожирач Душ. І все, нема тебе. А твоє майно залишилося невідомо де.
— Ага, в самому небезпечному місці, де більше ніхто не ходить і де продовжує сидіти непереможена тварюка, — криво усміхнувся я. — А в нагороду порожня Книга, бо невикористані непотрібні Карти логічніше продати, а не носити з собою. Артефакти в Сумці не факт, що будуть, ну хіба що трохи грошей знайдеш.