Владислав Дніпровський - Воля героя, Владислав Дніпровський

Стражник, який назвався Ахмедом, виявився веселим співрозмовником, що не вмів довго сумувати. Звісно ж, від шашлику він не відмовився, як і від вина. Нахваляючи шашлик і буквально вливаючи в себе алкоголь, він змусив мене судомно зітхнути і приєднатися до трапези, вгамовуючи відчуття голоду, яке раптом не відомо звідки взялося. Мабуть, це чавкання Ахмеда сприяло моєму апетиту.
– Дивно, начебто щойно поїв, – здивовано подумав я, ковтнувши вина прямо з пляшки.
– Е, брате, у гарній компанії можна бенкетувати вічно, – заявив він поважно, витираючи жирні пальці об штани.
Ахмед виявився справді гарною компанією. Отямився я, побачивши сьому порожню пляшку біля парапету. Дивно, не пам'ятаю, коли ходив за добавкою. У пам'яті спливають лише якісь уривки.
Пригадую, як Ахмед показував мені «свою красуню». Це він про гармату, якщо що.
– Якось ваш брат, герой, притягнув ці дві красуні з вилазки. Новенькі. Нагорода від населення одного із світів за якусь допомогу.
– І що, вони влізли до Сумки Мандрівника? – здивувався я.
Ахмед зареготав:
– Ну ти даєш, брате. Не обов'язково помирати під час вилазки. У призначений час відкривають прохід назад, і група повертається зі всім, що може забрати.
– А як щодо боєприпасів? Вони ж скінчаться, а взяти ніде... – невпевнено промовив я, намагаючись згадати вказівки Аліси.
– Е, брате, у досвідчених Адептів є один секрет, – хитро усміхнувся він і розповів про ще один цікавий нюанс.
Виявляється, коли в слот у Сумці Мандрівника кладеш річ, то, діставши її звідти, ти не забираєш її остаточно. У сумці слот залишається заповненим, але стає якимось сірим. Варто відійти від предмета хоча б на два метри, як він знову чарівним чином з'являється в рюкзаку. І справді - надійне сховище.
Ахмед показав це на власному прикладі, діставши невеликий мішечок зі своєї сумки, поклав його на підлогу і відскочивши на пару метрів. Мішечок зникав, стражник знову кидав його на підлогу, відскакував, і все починалося спочатку. Зізнатися, ми витратили на цю веселу розвагу чимало часу.
Але це ще не все. Предмет, прив'язаний до слота в сумці, у разі руйнування чи поломки поступово відновлюється там через деякий час, залежно від складності самого предмета.
Я здивовано дивився на цей рюкзак, розуміючи, наскільки більший функціонал цього предмета, ніж я припускав, і які можливості він відкриває. А саме: патрон, прив'язаний у сумці, після пострілу знову відновлюється через кілька хвилин. Незручно, що річчю вважався саме патрон, і прив'язати до слота, скажімо, ящик з боєприпасами вже не вдасться. А для бійця, навіть якщо він заб'є сумку набоями, вісім невичерпних патронів особливої погоди не зроблять.
Але у випадку з артилерійським снарядом ця незручність не надто й напружує. Навіть чотири постріли з великого калібру здатні вирішити результат короткого бою.
Саме чотири снаряди й носив у своїй сумці Ахмед. А потім передавав по зміні. До речі, щоб остаточно дістати предмет і звільнити слот, потрібно під час вилучення просто зосередитися і захотіти саме звільнити слот. Дивно, але паперову квітку остаточно витягнути так і не вдалося, хоч я експериментував з багатьма предметами, і з ними все виходило прекрасно. А з квіткою – ні. Схоже, вона тепер завжди займатиме дорогоцінне місце.
Мабуть, тоді я й ходив за добавкою до трактиру. Коли Ахмед на прикладі пляшки з вином, поміщеної у сумку, показав особливості рідин і сипучих речовин. Загалом сприймалася саме ємність разом із вмістом. Варто вмісту залишити тару, як у рюкзаку починалося відновлення.
Тоді нам все-таки набридло чекати, поки експериментальна пляшка у моїй сумці відновиться, і довелося йти за новою порцією. Мало сенс у вилазках, за розповіддю стражника, брати великі бутлі та переливати туди місцевий хороший алкоголь, а не таскати маленькими фабричними пляшечками. Ну, хто про що… Там я й розібрався з популярністю кремнієвої зброї. Кулі коваль може зробити без напрягу сотні, з ними можна не заморочуватися. А ось порох має сенс носити у невичерпному мішечку в Сумці. Ось тобі й економія.
Згадалося, як Ахмед навчає мене стріляти з кремнієвої рушниці.
– Ти, брате, гарненько йоржиком ствол прочисть, – придирливо дивився на мене стражник, поки я чистив його рушницю.
– Та нащо?! – розлютився я, відкинувши брудне знаряддя. – Впевнений, ти з неї ніколи й не стріляв. Від чого чистити?
– Такий порядок, – жуючи губу, відповідально заявив бородатий монстр. – Тепер заряджай, цілься. Куди цілитися? Хоч би он у товсту дупу Марфуші. Чого це вона про мене плітки розпускає.
Він кивнув на жінок, які працювали на полі вдалині. Вони там копали наче якісь коренеплоди, чи то картоплю, чи то ріпу. Хоч я й дурень, але відмовився. Це не зупинило Ахмеда, який вирвав у мене з рук рушницю і, злорадно хихикаючи, вистрілив у той бік.
– Ти що робиш?! – закричав я – По людям стріляєш?! По жінкам.
– Е… Я цю рушницю знаю. З неї звідси не те що не влучиш, а й куля не долетить. Вони навіть нічого не зрозуміли, а нам весело. Але ти б бачив своє обличчя, – п'яний стражник голосно сміявся у густій хмарі порохового диму.
Невпевнено усміхнувшись, я подивився в бік робітниць. Лише одна грізно махала здалеку кулаком, мабуть, та сама Марфа. Вона явно знала, хто сьогодні чергує на стіні. Інші жінки продовжували працювати, як ні в чому не бувало. Але гордий горець на цьому не зупинився. Він почав заряджати гармату, пояснюючи, що мені варто побачити таку міць на власні очі. Побоюючись за здоров'я працівниць поля, я уточнив, куди він зібрався стріляти.
- Та туди, кудись у туман, - невизначено махнув він рукою вдалину. - Не бійся, все одно звідти зазвичай нічого хорошого не виходить.
- «Зазвичай»? - зачепився я за слово. - Тобто, буває, що там з'являються й мирні люди, а ти збираєшся туди вистрілити, не знаючи, хто там?
- Ну так, занесло мене трохи, - почухав потилицю присоромлений Ахмед. - Буває, приходять торговці з Кер-Іса. І просто сторонні Адепти іноді проходять повз місто. Та й інші... сутності не завжди ворожі.
Він почав забирати снаряд назад, точніше просто відійшов від гармати на пару метрів, і вона розрядилася. Зручно, чорт забирай.
- Але буває, звідти приходить таке, - він випучив очі і почав робити незрозумілі рухи, мабуть, показуючи захоплення. - Буває, якісь, чи то демони, чи то мутанти, проходячи повз місто, наполегливо намагаються потрапити всередину і пожерти його жителів. Буває, банди незрозумілих створінь йдуть на штурм. Або темні загадкові персонажи показують небувалу міць і самотужки зносять півстіни, охорону й ополчення. Усяке буває. Але рідко, може раз на рік, а може й рідше. Торговці з Кер-Іса кажуть, що зазвичай таке у всіх трапляється частіше, а за своє мирне життя треба дякувати нашій глушині та тому, що якраз Кер-Іс приймає на себе основний удар. А я думаю, що то все побрехеньки, набивають собі ціну, хапуги.
Він почав щось бурчати про поголовну хронічну жадібність приїжджих торговців. Про якогось Одноокого Джека, якому треба й друге око вибити, коли він знову сюди явиться.
- І як ви справляєтеся з такими? - повернув я його до конструктивної розмови. - З монстрами і суперлиходіями.
- Е, брате, кілька пострілів із цих малюків, - він ніжно погладив гармату, - і всілякі пройдисвіти розвертаються і тікають. Якщо ще можуть. Але є противники і небезпечніші. Тоді доводиться підключати все, що тільки можна, викликати всі зміни охорони, залучати Героїв, які є на місці. Але іноді й цього недостатньо. І тоді приходять наші Магістри. І я тобі так скажу: таку силу і вміння не часто побачиш. І навіть це не завжди допомагає, було кілька разів, коли доводилося викликати самого Верховного Магістра, і навіть наші торговці підключалися.
- Торговці? - здивувався я, якось не уявляючи собі цих мирних громадян у ролі останнього силового аргументу.
- Ха-ха, брате, - покотився зі сміху Ахмед. - Звикай до нового життя. Тут більшість товарів дуже небезпечні. У мирному житті торговці ведуть справи, як вимагає їхня професія. Але якщо притисне... Ти, брате, навіть не уявляєш, що лежить у запасниках для найзаможніших клієнтів у того ж Торговця Картами, або Рашида, фахівця з артефактів, чи у зброяра Гліба. Система дає можливість використовувати їм усе це. І в крайньому випадку, коли на кону стоїть їхній товар, вони можуть узяти цей самий товар і як слід надавати ним по мордяці ворогам. Я своїми очима бачив, як Продавець Карт викликав під архидемоном, завбільшки з гору, діючий вулкан. Поки його пронизувало лавою, Рашид якимось артефактом створив величезну пентаграму в повітрі і вирвав сутність монстра з тіла, а Гліб підбіг і чорним, як сама темрява, мечем поглинув її.
Я вражено застиг. Так от які фантастичні можливості дають усі ці Карти, характеристики та артефакти. Чомусь мої уявлення про це були дещо занижені, як виявилося.
- Ну а Верховний Магістр — це взагалі неймовірна сила, - продовжив розповідь Ахмед. - Кажуть, колись сюди заходили навіть темні Боги, пообідати. Ну... ти зрозумів, що вони не до трактир хотіли податися. А поглинути душі жителів. Або поневолити. Без різниці, коротше кажучи.
- І що, Верховний перемагав навіть Богів? - здивувався я.
- Ну не самотужки, звісно. І не самих Богів, а лише їхні втілення. А втілення, скажу тобі, сильно зменшує їхню силу. Тим не менш, він чудово тримався проти них. Але тут не це головне. Річ у тім, що ми ж у Магістраті перевтілюємося, - він махнув рукою на похмуре громаддя, з якого я почав своє життя в цьому світі. - І добігти звідти, якщо добре постаратися, якихось десять хвилин. І виходить, що нападник стикається з коловоротом постійно відроджуваних і відроджуваних захисників. Тож полеглий від рук Богів Великий Магістр повернувся за десять хвилин, які йому подарували інші захисники, і вломив лиходіям як слід. А потім знову. І знову. Зрозумівши безперспективність такого штурму, вони пішли і більше не поверталися. А от інші тупі створіння продовжують заходжувати...
Тоді, зморені вином і їжею, ми сиділи на парапеті й ліниво обговорювали якусь нісенітницю. Очікувано, тема розмови торкнулася їжі, алкоголю та сну.
- А я от не розумію цих танців з бубном навколо таких приємних життєвих задоволень, - гнівно махнув я кулаком. - Їж раз на день, спи чотири години.
- Так, брате! - люто погодилося зі мною дитя гір. - Навіщо в новому світі вигадувати собі обмеження, якщо навпаки ці обмеження зникли? Їж скільки влізе, пий, доки не поллється з вух, спи хоч добу. Ні похмілля, ні отруєнь, ні розладів шлунка. Потовстіти неможливо. Ідеальні умови.
- А потовстіти точно не можна? - згадав я майже круглого трактирника, який явно спростовував цей факт самим своїм існуванням.
- Ха, - невідомо чому розвеселився Ахмед, - а тут є невелика неточність. І неприємний ньюанс для деяких людей. Худий у себе на Землі, тут не потовстіє, а товстий - тут не схудне. Власник рельєфного тіла може днями спати й їсти, але залишиться таким самим красенем. А дрібний дрищ, хоч сім потів із себе вижене за вправами, так і залишиться дрищем.
- Он як? - здивувався я. - Для деяких це явно неприємна особливість. І що, це ніяк не змінити?
- Є один нюанс, як і всюди в цьому божевільному Астралі, — повчально підняв палець стражник. — Все це лише наше втілення. І, як я вже казав, тут воно другорядне. Усі ці особливості втілення пов'язані з усвідомленням себе таким, яким ти був. Тобто, якщо гарненько покопатися в голові та переконати себе, що на дієті з одним прийомом їжі на день ти міг скинути кілька кілограмів, то так і станеться. Але робити так не рекомендується. Подібні речі можуть послабити твій зв'язок з особистістю, і в наступне втілення Колесо Переродження може тебе й не відпустити. Тому краще залишатися товстим, але живим.
- Ти так багато знаєш, — здивувався я, розглядаючи Ахмеда, який явно не виглядав інтелектуалом.
- Е, брате, — махнув рукою він. — Це тут звичайна інформація. Як те, що вода мокра, а цукор солодкий. До того ж, я тут вже восьмий десяток років живу і такого встиг побачити, що мені історій ще на сотню таких веселих гулянок вистачить.
Він відсьорбнув вина, смачно закусив курячою ніжкою і продовжив:
- Був у нас якось один… Потрапив сюди, вирішив, що тепер він ангел. А ангели, відповідно, не повинні ні їсти, ні спати. Пройшов тиждень, другий. Але він не заспокоювався, у його очах з'явився якийсь божевільний блиск. І постійно говорив, що насправді він якийсь безсмертний гірський воїн і що повинен рубати ворогам голови, щоб забрати їхню силу. З буйним фанатизмом заявляв, що залишитися має тільки один, і розмахував своїм дворучником, наче пропелером. Усі це терпіли, поки він старанно рубав голови ворогам. Але одного разу він вирішив, що його мета — Маркус. Ну, той, не заморочуючись, і зрубав йому дурну макітру, як той і бажав. Тим більше, на той час чоловік вже ледве міг підняти меч. Довго чекали, коли він втілиться, але так і не дочекалися. Сподіваюся, його наступне переродження вимило всю дурню з голови, і він знайшов спокій. І здоровий глузд.
На деякий час запанувала тиша. Кожен думав про своє. Від тяжких думок відволікли жінки, які заходили у міські ворота, повертаючись з поля. Ахмед якось напружився, очі заблищали, і він з бравурним виглядом крикнув їм:
- А що, сильно втомилися, пані?
- Та не дуже, на тебе сил ще вистачить, Ахмеде, — лукаво усміхнулася миловидна дівчина з довгою русою косою.
- Ось як закінчу зміну, та як зайду в гості, та як перевірю, — Ахмед явно був в ударі.
- Все ти погрожуєш, вже всі очі зламала, так тебе виглядала, а тебе все нема й нема. Вже, мабуть, і дорогу до мого дому забув, — під веселий сміх жінки пішли далі по вулиці, похитуючи стегнами.
- Ех, Настусю, Настусю, що ти зі мною робиш? — томно зітхнув Ахмед. — Було вже, проходили. Потім переїжджай до неї, прокидайся за будильником, їж, що дають, пий, що не дають… Ні! Вільного орла в клітку не зачинити.
Я з цікавістю спостерігав за його муками. Все ж таки, життя тут не так сильно відрізняється, якщо подумати. Є свої відмінності, звісно, але побут людей і їхні переживання цілком земні.
- Слухай, наскільки я зрозумів, зазвичай у вилазки ходять лише так звані Герої через особливий склад характеру, можливо, наявність бойових навичок або, так би мовити, наближених до бойових, і, можливо, через якийсь особливий системний потенціал. І рано чи пізно вони можуть завершити своє існування, знову склавши голову десь, і не втілитися? Як я вже з'ясував, Герой — це особливий титул, отриманий від Системи, який дає якісь привілеї, тому тут все зрозуміло. Але що робити з такими, як вони? — я вказав у бік жінок, що йшли. — Виходить, вони по суті безсмертні, бо життям навіть не ризикують і, можливо, так і житимуть вічно, не втративши жодного втілення. Це складно навіть собі уявити, якщо чесно. Зараз я усвідомлюю, що мій шлях рано чи пізно все одно закінчиться, і це мене навіть трохи радує. Але як прожити вічність і не втратити свою особистість, про яку ти так багато говорив?
- У всього є кінець, — зітхнув Ахмед. — І у життя мирних жителів теж. Але їхня привілегія в тому, що вони самі вибирають, коли пора закінчувати. Коли людину більше нічого тут не тримає, коли сонце перестає її радувати, а смак їжі стає прісним і однаковим, коли жага життя згасає, людина подає запит у магістрат. Як тільки збирається хоча б мінімальна група та з'являється можливість потрапити до більш-менш мирного і гарного світу, загін Героїв бере їх із собою, влаштовує їм там бенкет з отруєною їжею. І люди йдуть у Колесо Переродження, втрачають усі спогади, очищуються від усього цього лушпиння і приходять у той світ чистими й безгрішними немовлятами.
Я замислився, дуже непоганий і досить гуманний вихід із ситуації. Причому це вже не Системою придумано, а швидше за все Великим Магістром. Мимоволі, заочно проникаєшся все більшою і більшою повагою до цієї особистості.
- До речі, є теорія, непідтверджена, але багато хто в неї вірить, — Ахмед сумно дивився на залишки їжі та останню недопиту пляшку. — Якщо мирний іноді робить вилазки і бере участь у битвах, то руйнування особистості можна сильно відстрочити. Але ця послуга вже платна. Магістрат приймає заявки на таке сафарі, бере плату, виділяє якийсь відсоток Героям, і вони відводять бойового багатія в умовно безпечний світ, дають трохи повоювати під наглядом… Ех, відчуваю, скоро теж стану зовсім мирним. Напевно, сьогодні мій останній день роботи в стражі.
Він оглянув залишки їжі та порожні пляшки, розкидані навколо, і обвів їх широким жестом:
- І це моя остання лебедина пісня на цій посаді. Ким я стану? Пастухом? Пекарем? Добре б виноробом, але туди не потрапиш. — він мрійливо закотив очі.
- Чому це? — здивувався я.
- Я дуже сильно конфліктую з Маркусом, а вчора навіть набив йому пику. Ну, як набив... Скоріше, він мені. Але я теж кілька разів влучив. Я вільна птаха, а його авторитарні замашки просто виводять мене з себе. Ну от, вчора він сказав, що я маю шукати собі нове місце. І ось я, тобто ми… – він знову красномовно обвів рукою захаращену наслідками наших посиденьок башту.
– Дякую тобі, брате, що дав можливість піти красиво. Тепер мене не звільнять. Тепер мене виженуть з таким тріском, що його почують навіть у магістраті, – він радісно зареготав, заливаючи в себе залишки вина.
- А чому не йдеш до Загонів Героїв? – поцікавився я.
- Розумієш, без відповідного титулу навіть зі стражі туди потрапити важко. Але з хорошим послужним списком і рекомендаціями, можливо. І це явно не мій випадок. До того ж, я боюся туди йти. Тобто, я хоробрий як тигр, але в стражі я що роблю? Стою на стіні, якщо прийдуть вороги, захищаю мирних жителів. Робота благородна, з якого боку не поглянь. А у вас… Знаєш, різне говорять про вашу роботу. І якщо твій командир у бойових обставинах накаже вирізати яке-небудь село, ти будеш зобов’язаний це зробити, інакше підведеш всю групу. А хочеш ти цього чи ні, нікого не цікавить. Може, твою скаргу і вислухають після операції, і, можливо, навіть покарають твого горе-командира, але совість від цього чистішою не стане. А я орел. Вільна птаха. І роблю тільки те, що підказує мені серце.
Він похмуро занурився у свої спогади. А я замислився. Не так все просто в Датському королівстві. Як я вчиню у такій ситуації? Я ж теж вільна птаха. Хоч і не орел, а щиголь, але все ж…
Поглинутий похмурими думками, я дивився, як на порожніх пляшках виблискують сонячні зайчики в променях ранкового сонця. Стоп. Ранкового? Здивовано глянув на небо. Сонце продовжувало висіти десь між сходом і зенітом, точно там, де і було, коли я вийшов із Магістрату. Як це? Адже я гуляю вже стільки часу! За відчуттями вже скоро час до ратуші, а на вулиці все те ж саме ранкове небо.
- Ахмед, а чому досі ранок? – ліниво запитав я, підходячи до парапету й спрямовуючи свій героїчний погляд у туман.
Стражник підійшов і вказав на невелике стадо корів, що паслося на лузі:
- Ха! Давай я тобі все поясню з самого початку. Ти не замислювався, як це все працює? Що жителі Туле їдять-п’ють, хто будував цю стіну, ці будинки? Де будівельні матеріали? Відповідь проста. Це місто створив Верховний Магістр. Щоб мати таку можливість, потрібен системний артефакт Книга Поселення, жителі, ресурси й підходяще місце. За допомогою цієї Книги і створюються з ресурсів будинки і стіни. Встановлюються фізичні закони й багато іншого. Забита і з’їдена худоба відроджується через кілька днів. Овочі на полях дозрівають наступного дня після посадки, у фруктових дерев цикл цвітіння-дозрівання триває близько чотирьох днів залежно від виду.
Він мрійливо подивився на небо.
- А сонце тут назавжди застигло на небосхилі саме на тій позначці, яка колись здалася Верховному Магістру найкомфортнішою та найприємнішою. І я, мабуть, із ним погоджуся. Тут завжди ранок, брате. І ніч, і день – лише умовності, принесені жителями із Землі. Завжди, з року в рік, протягом століть, нескінченний ранок.
- Еее... – розгубився я, розуміючи, що зараз буде якась неприємність. – А як дізнатися, котра година?
- Так он на ратуші є годинник, – він вказав на головну будівлю на площі, довгий триповерховий будинок із вежею, на якій був дивний годинник. Цікаво, що я досі не звернув на нього уваги, адже вежа значно підносилася над іншими будівлями. – Правда, вони відрізняються від тих, до яких ти звик. Зайві стрілки прибрали. Залишилася лише одна, а циферблат має 24 поділи. Так що, ха-ха-ха, якщо ти на Землі плутався в годинникових стрілках, то тут тобі це не загрожує. Дурнуватий годинник.
Але я його вже не слухав, стрілка на годиннику стояла трохи далі позначки 18. Я вже запізнився більше ніж на годину! Оце ж халепа!
- Ахмед. Я в повній дупі. Я вже давно повинен бути там, – я ткнув пальцем у бік ратуші й огидної вежі з годинником, яка цілий день вміло приховувала від мене час.
- Е, брате, бігти по вулиці довго. Звідси є вузький провулок між будинками, що виходить прямо до ратуші, – почав квапливо мене інструктувати стражник. – Я там іноді спав, коли чергував у патрулі. Пройдеш місто, як ніж крізь масло.
- Дякую, Ахмеде. Думаю, ще побачимося й повторимо банкет. Все ж перша вилазка – гарний привід відзначити. Якщо вона відбудеться. – плеснувши по плечу свого нового друга, я додав: – Я побіг.
- Е, наступного разу виставляюся я, – усміхнувся стражник. – Можеш просто так у гості заходити. Я ось там живу.
Він показав на будинок неподалік від стіни з флюгером у вигляді орла. Дивні ці флюгери, навіщо вони потрібні, якщо тут усе застигло, як у сувенірній скляній кулі? І лише рука системи іноді його струшує, викликаючи хуртовину подій.
Проламуючись через справді вузький і непомітний, зарослий плющем, прохід між будинками, перетинаючи вулиці й перестрибуючи через невисокі білі парканчики, я старанно намагався зібрати думки докупи. Кількість випитого алкоголю не дозволяла нормально налаштуватися на майбутню прочуханку. І єдине, що спало на п’яну голову, це витягнути із Сумки забуту й вже відновлену пляшку вина. Командира почастую, може пронесе. Пробігши як куля через якийсь сад, повз масивну стіну будівлі, я вилетів на відкрите місце, акуратно збоку від входу в ратушу.
Око зачепилося за порожню площу й самотнього хлопця у футболці "Metallica" з чорним матовим кубом у руках і якимось згортком під пахвою, який видивлявся щось на дорозі. З гуркотом відчиняючи двері й забігаючи всередину, я чомусь запам’ятав його вираз обличчя, коли він обернувся до мене. Здивування, гостро замішане на образі. Якісь проблеми у бідолахи, певно. Але зараз мені байдуже. Мені час знайомитися зі своїм загоном.