Іван Лисяк-Рудницький - Iсторичнi есе. Том 2

і сіють скрізь безладдя, злодіяцтво, безчинство... До так званих більшовиків та інших напасників, що нищать та руйнують наш Край, приписуємо Правительству Української Народної Республіки твердо і рішуче взятись до боротьби з ними, а всіх громадян нашої Республіки закликаємо, не жалуючи життя, боронити добробут і свободу. Наша Народна Українська Держава повинна бути вичищена од насланих з Петрограду насильників, які топчуть права Української Республіки”[56].

Подібні думки висловлені ще гостріше в промові молодого члена української делегації Миколи Любинського (1891-193?) під час мирової конференції в Бересті 1 лютого 1918 р.:

“Голосні заяви більшовиків про повну свободу народів Росії є нічим іншим, як тільки засобом грубої демагогії. Більшовицький уряд, який розігнав Установчі збори та який тримається на штиках наємної Червоної гвардії, ніколи не рішиться на те, щоб у Росії здійснити справедливі принципи самовизначення народів. Бо більшовики добре знають, що їхньої влади не визнають не тільки численні республіки - Україна, Донська область, Кавказ і інші, - але що навіть сам російський народ радо відмовив би їм у цьому. Більшовики, з притаманною їм демагогією, проголосили принцип самовизначення, як у самій Росії, так і тут, на мировій конференції, виключно зі страху перед розгортанням національних революцій. У практиці вони поборюють здійснення цього принципу при допомозі наємних банд Червоної гвардії; вони вдаються до ще поганіших, недопускальних засобів; вони закривають газети, розганяють політичні зібрання, арештують і розстрілюють діячів та, накінець, вживають брехливих тенденційних інсинуацій, щоб підкопати авторитет урядів молодих республік. Вони звинувачують відомих соціалістів і ветеранів-революціонерів у буржуазності і контрреволюційності... У цьому вони слідують старій французькій приказці: “Наклеп і обман - щось із них завше приносить результат”[57].

Сучасний американський історик, що в недавній праці описав ці події, вказує на контраст між речниками Центральної Ради та лідерами російської демократії: “У слабеньких і сльозливих скаргах Мартових і Чернових нема нічого, що дорівнювало б цьому пристрасному обвинуваченню”[58]. Універсальне історичне значення боротьби між УНР та Совєтською Росією полягає в тому, що це був не тільки міжнаціональний конфлікт, але також зудар двох соціально-політичних систем - змагання між демократією і тоталітарною диктатурою. Це твердження залишається слушним, незважаючи на всі очевидні помилки Центральної Ради та незважаючи на факт, що тоталітарний характер радянського режиму у той час ще не повністю розвинувся.

З погляду історичної еволюції української політичної думки значення подій осені та зими 1917 р. полягає у тому, що вони спричинили величезний зворот від федералізму до програми державної самостійності. Віра у федералістичну концепцію вже була попередньо підірвана нещирою, дволичною політикою Тимчасового Уряду щодо України. Тепер більшовицька агресія завдала цій традиційній українській ідеології смертельного удару. Грушевський назвав цей великий переворот в українській політичній думці “очищенням огнем” і в кількох програмових статтях, написаних у лютому-березні 1918 р., він дійшов такого висновку:

“Розстріл, зайняття і знищення Києва большевиками були вершком, кульмінаційним пунктом, збірною точкою, в котрій зосередився сей великий, просто необчислимий в своїх наслідках перелом в історії України, вчинений большевицьким находом... Всі наші утрати, які б вони не були болючі й ненагородимі, ми запишемо на рахунок відбудови державного життя нашого народу... Всі привичні погляди, утерті формули, традицією передані ідеї, всі плани, уложені в інших обставинах, все мусить бути відложене або, краще сказати, до грунту переоцінене, розібране, наскільки воно відповідає сьому черговому завданню, поставленому перед нами історією... Перше, що я вважаю пережитим і віджитим, таким, “що згоріло в моїм кабінеті”[59], се наша орієнтація на Московщину, на Росію, накидувана нам довго й уперто силоміць, і кінцем, як то часто буває, справді присвоєна собі значною частиною українського громадянства”[60].

Пристрасні слова Грушевського кидають світло на ту велику зміну, що сталася в українській політичній думці під впливом досвіду 1917 р.

Самостійна Українська Народна Республіка, проголошена Четвертим Універсалом, не втрималася. Але самостійницька ідея, утверджена збройною боротьбою, що тривала до 1921 р., а також безупинними зусиллями та жертвами наступних десятиліть, стала спільним надбанням усіх українських патріотів, без різниці політичних переконань: не тільки демократів, що видавали себе за спадкоємців традицій Центральної Ради, але й прихильників консервативно-монархістського та “інтегрально-націоналістичного” таборів[61]. Сказане стосується у принципі й українських комуністів. Блискучий публіцист і член першого українського радянського уряду Василь Шахрай (помер у 1919 р.) писав під час громадянської війни: “Тенденція українського руху - самостійна Україна”[62]. Шахрай хотів, щоб Україна досягла статусу рівноправного партнера у союзі незалежних соціалістичних держав. У ході революції ліві крила українських соціал-демократів та есерів перейшли на радянську платформу і злилися з більшовиками, зберігаючи водночас свої національні переконання[63]. “Націонал-комуністичний” фермент був дуже сильним в Українській РСР у 1920-ті роки, і хоча він зазнав суворих репресій у сталінські часи, недавні свідчення вказують, що ця тенденція має успіх ще й сьогодні[64].

Люди з покоління, що зробило великий крок від федералістичної до самостійницької програми, сприйняли новий ідеал з пристрастю неофітів. Вони відкинули своє дореволюційне федералістичне минуле, вважаючи його тепер символом національної незрілості й ганебної слабкості. Антифедералістична реакція міжвоєнної доби добре зрозуміла з психологічного погляду, але для українського суспільства вона означала й часткову втрату цінної інтелектуальної спадщини Дореволюційні українські політичні мислителі й публіцисти витворили багато плідних ідей; деякі з цих ідей зі зміною обставин застаріли, тоді як інші зберегли чинність. Сила старої федералістичної концепції полягала у широті її погляду. Вона ставила українське питання у широкий міжнародний контекст, органічно пов’язуючи завдання національного визволення зі справою політичної лібералізації та суспільного поступу всієї Східної Європи На відміну від цього виняткове й майже одержиме зосередження на досягненні самостійності збільшило войовничість національного руху, але звузило його інтелектуальну проникливість і притупило моральну чутливість. Уже у 1890-ті роки демократичний мислитель Драгоманов був стурбований першими виявами ксенофобного українського націоналізму і підніс свій голос перестороги перед небезпеками шовінізму і національної винятковості[65].

У сучасних міжнародних відносинах помітні дві паралельні тенденції: з одного боку, тривають змагання до визволення раніше поневолених народів та рух до утворення нових національних держав, з другого - діє тенденція до політичного, економічного та культурного зближення всіх держав і народів, до виникнення нових форм міжнародної співпраці. Під цим оглядом дві течії української політичної думки - федералізм і самостійництво - вже не заперечують одна одну, а радше взаємно доповнюють. Але їх синтез все ще належить до майбутнього.

На закінчення варто навести уривок із праці визначного історика