Іван Лисяк-Рудницький - Iсторичнi есе. Том 2

без права приватної власности на землю. Особливо турбувало їх те, що великі маєтки були поділені між селянами і що це обнизить рільничу продукцію України. Крім того, старались вони мене переконати і в тім, що така аграрна реформа зруйнує фінанси держави і що треба від селян жадати так званого викупу за землю. Франкфуртський банкір доводив мені, що держава може зробити на цім подвійний інтерес - політичний і фінансовий. Політичний інтерес полягав в тім, що, на його думку, коли селяни заплатять викуп, то впливова верства більших і середніх землевласників не буде настроєна проти української держави. У всякому разі ворожі виступи цієї соціяльної верстви, яка все ще має силу в Україні, будуть таким чином зневтралізовані. Фінансова вигода мала б полягати в тім, що викуп, виплачений селянами, які, на думку Мельхіора, мали багато схованих карбованців, ішов би до державного скарбу, а бувшим землевласникам платилося б відшкодування довготерміновими облігаціями. Таким чином і на цій трансакції держава добре заробила б, а саме головне -унормувала б фінансовий обіг країни. Ця приваблива перспектива подвійного зиску була дуже характеристична для німецького наставлення. Я був трохи здивований цим цинізмом німецьких фінансових дорадників, але вважав за свій обов’язок зміст кожної такої розмови докладно реферувати урядові”[45].

Як випливає з його спогадів, Ковалевський був людиною з прекрасним політичним мисленням. Тому викликає здивування факт, що порада Мумма і Мельхіора вразила його своєю “цинічністю”. Для кого-небудь іншого, менш ураженого народницькими міфами, ця порада мала звучати радше як голос здорового глузду. Звичайно, Рада допустилася грубої помилки, відштовхнувши від себе помірковані та заможні елементи села. Якби не це, напевно вдалося б уникнути правого перевороту, що його 25 квітня 1918 р. здійснив генерал Павло Скоропадський (1873-1945)[46].

Критикуючи доктринерський характер соціально-економічного законодавства Центральної Ради, ми не можемо недогледіти її творчі досягнення в інших ділянках. Особливо вдалою була її політика в питанні національних меншостей. Були зроблені величезні зусилля з метою розвіяти страх меншин перед українською державою і добитися їхньої згоди на співпрацю. Коронним досягненням цієї політики став закон про національно-персональну автономію від 22 січня 1918 р.{6}, який гарантував національним меншостям в Українській Народній Республіці повну самоуправу в освітніх і культурних справах[47]. Цей закон робив честь не тільки демократизмові та гуманності керівників Центральної Ради, але також їхній державницькій мудрості.

Бісмарк колись сказав: “Державний муж не може сам собою нічого створити. Він мусить чекати й прислухатися, аж поки не почує в подіях відгомін кроків Бога. Тоді він мусить схопитися та вхопити кінчик Божої поли”[48]. Коли перекласти цей вислів з мови поетичної метафори, то він означає: державний муж мусить мати відчуття слушного моменту, унікальної та неповторної можливості; він повинен знати, як пристосуватися до цієї можливості та як витягти з неї всі можливі переваги. В історичному минулому України таким великим “кон’юнктуристом” був провідник козацької революції в середині XVII ст. Богдан Хмельницький, якого тогочасні західні спостерігачі порівнювали з Олівером Кромвелем[49]. Але лідери Центральної Ради не були ні Бісмарками, ні Кромвелями, ані Хмельницькими. Від федералізму до самостійності вони перейшли не з власної волі, але щойно під тиском обставин. Для них це було важким і болючим рішенням - у певному сенсі вони зрікалися власного минулого, відкидали давно вподобаний ідеал. Конечний крок був таки зроблений, але після того, як безповоротно втрачено найцінніший час. Своєю непослідовною політикою провідники Центральної Ради внесли дезорієнтацію серед мас, яка врешті-решт ослабила сили України перед лицем навислої радянсько-російської інвазії.

Деякі українські публіцисти міжвоєнної доби, зокрема ті, які належали до “інтегрально-націоналістичного” напряму, докоряли Центральній Раді за те, що вона не проголосила самостійності України на ранішій стадії революції[50]. Ці закиди виглядають тепер доволі наївно. У перші місяці після падіння царизму український народ не був готовий до самостійності ані організаційно, ані психологічно. Крім того, Тимчасовий Уряд у Петрограді диспонував тоді достатніми силами, щоб зломити таку спробу. Ситуація різко змінилася восени 1917 р. Більшовицький переворот прискорив розпад імперії. Стара російська армія розклалася, тим часом як нова Червона армія була ще в стадії зародку.

Даймо на хвилю волю нашій уяві Що сталося б, якби повне відокремлення Української Народної Республіки від Росії було б проголошене вже Третім Універсалом, а мировий договір між Україною і Центральними державами був би підписаний до кінця року? Україні було б легко дістати від Німеччини потрібну технічну допомогу й українські військові частини, що формувалися в Німеччині з числа військовополонених. А Австро-Угорщина, правдоподібно, згодилася б “позичити” київському урядові легіон Українських Січових Стрільців[51]. У доповненні до тих частин, що ними вже диспонувала Центральна Рада, цих сил вистачило б на те, щоб утримати внутрішній лад на Україні, здушити місцеві більшовицькі перевороти і відбити радянсько-російську більшовицьку окупацію та весь хаос, терор і руїну, що їх вона принесла. Центральна Рада не мусила б покидати Київ і закликати німецьку збройну допомогу. Як відомо, ця допомога скоро перетворилася на окупацію, що завдала величезної шкоди Україні - морально й політично навіть більше, ніж матеріально.

Але досить припущень. Однак ми повинні підкреслити факт, що у боротьбі між Українською Народною Республікою та Радянською Росією українська сторона, хоч і зазнала врешті поразки, здобувала часткові перемоги. На полі військових операцій це були роззброєння та вивід недисциплінованих і контрольованих більшовиками залишків старої російської армії, що зосереджувалися на Правобережній Україні, та придушення більшовицького бунту в Києві (т. зв. Арсенальського повстання) у січні 1918 р.[52]. Серед політичних успіхів Центральної Ради величезне значення мали: блискуча перемога українських національних партій у виборах до всеросійських Установчих Зборів[53]; повний тріумф представників Центральної Ради над більшовиками на Першому з’їзді Рад України, незважаючи на те, що з’їзд був скликаний самими-таки більшовиками[54]; а також твердість та гнучкість, виявлені молодими українськими дипломатами під час мирових переговорів у Бересті[55].

Головним досягненням Центральної Ради була її рішучість не зігнутися під більшовицькими погрозами та насильством, а прийняти виклик, кинутий їй петроградським Совнаркомом, і вчинити російсько-радянській інвазії опір. Постава Центральної Ради до більшовизму зафіксована у тексті Четвертого Універсалу:

“Петроградське Правительство Народних Комісарів, щоб повернути під свою власть Вільну Українську Республіку, оповістило війну Україні і насилає на наші землі свої війська красногвардійців, більшовиків, - які грабують хліб наших селян і без всякої платні вивозять його в Росію, не жаліючи навіть зерна, наготовленого на засів, вбивають неповинних людей