Іван Лисяк-Рудницький - Iсторичнi есе. Том 2

української революції Василя Кучабського (1895-1945), який ще молодим офіцером відіграв активну роль у боротьбі за Київ у січні 1918 р.:

“Національна самосвідомість та стихійний гін до свободи народу, що на своїй етнічній території між Карпатами й Доном нараховує біля тридцяти мільйонів душ, - свідомість і гін, не тільки пробуджені невтомною національно-виховною працею, але й освячені кров’ю, пролитою в сотнях боїв, - уже не зникнуть з поверхні світу. Тяжке лихоліття, що від нього страждає цей народ, може його ще політично спаралізувати на десятиліття. Але вільно передбачати наступне: коли з великих страждань цієї нації зродиться нова провідна верства, яка сполучатиме хоробрість з мудрістю, що її вимагає надзвичайно складне міжнародне становище країни, - тоді настане час, коли в Східній Європі українська справа стане основною справою майбутнього”[66].

Ці слова були написані в 1929 р., але ми можемо підписатися під ними ще й сьогодні, через більш ніж півстоліття після того, як Четвертий Універсал проголосив суверенність української нації та незалежність Української Народної Республіки.

ФРАНЦУЗЬКА І СОВЄТСЬКА РЕВОЛЮЦІЇ{7}

(ПОРІВНЯННЯ)

I

Аруґментація Вашого останнього листа в основному побудована на аналогії між французькою та большевицькою революціями. Ніхто, мовляв, не може похваляти страхіть якобінської диктатури; проте саме з цього народився лібералізм 19 ст. Подібно за большевизмом послідує “розквіт цілком нової форми демократії, яка з неминучістю розквітне після огидної “диктатури пролетаріяту”. Іншими словами, в обох згаданих випадках революція, не зважаючи на свої неприємні безпосередні аспекти, виявляється як необхідна ланка в ланцюзі поступу, як “акушерка історії” (це, здається, слова Маркса), як та сила, що промощує шлях до нової, вищої форми цивілізації. Очевидно такій засадничо прогресивній силі треба багато прощати...

Не можу погодитися з Вашою інтерпретацією Французької революції, якобінства та з Вашою головною тезою про зв’язок між якобінцями та пізнішим лібералізмом 19 ст.

Лібералізм не був продовженням якобінства, але радше його радикальною антитезою. Европейський, зокрема французький, лібералізм виріс у різкій, свідомій, послідовній боротьбі з якобінськими традиціями. Загально відомо, що практична політика французьких лібералів першої половини 19 ст. (епохи Реставрації та Липневої монархії) була в великій мірі обумовлена бажанням не випустити примару Робесп’єра на світло денне. Не буде перебільшенням сказати, що для лібералів якобінізм був не менше ненависний, ніж абсолютизм і аристократизм старого режиму.

Можете на це відповісти, що без уваги на те, якою була “свідомість” лібералів, їхнє “буття” було б не до подумання без революції й якобінців.

Воно дійсно так, але й не зовсім так. Очевидно, що таке велетенське явище, як революція, включно з її якобінської фазою, впливало на й обумовлювало собою ввесь дальший історичний розвиток, -отже й лібералізм 19 ст. Але з рівним правом можна б, напр., твердити, що без Гітлера не було б Аденауера й Шумахера. Чейже йдеться не про зовнішню причинову пов’язаність, - таку нитку можна не раз відшукати без труду поміж найбільш протиставними явищами, -але про внутрішню спорідненість двох історичних феноменів. Чи Вам удасться установити таку спорідненість між якобінством і лібералізмом, я дуже сумніваюся. Дозволю собі тут покликатися на авторитет Драгоманова, що його можна сміливо вважати за речника дозрілої, послідовно розгорненої ліберальної ідеології. “Якщо підо словом революція розуміти головно певний вияв енергії для повалення даного ладу й для установлення іншого, тоді якобінізм буде, очевидно, суто революційним. Але якщо даватимемо ім’я революційного руху тільки рухові прогресивному, що заводить дійсно новий по формі й ідеям лад, то з усіх політичних течій своєї доби якобінство визнаємо за найменше революційне, оскільки воно заводило порядок по суті своїй найменше відмінний від системи бюрократичної централізації й диктатури, що існувала у старому королівстві. З цього погляду не тільки республіканський федералізм [Драгоманов має тут, звісно, на думці жирондистів], але й конституційно-монархічний лібералізм був явищем далеко більше революційним, ніж якобінство”.

Аналогія між якобінством і большевизмом дійсно існує, але не там, де Ви її шукаєте, не в цій ролі запліднювача лібералізму (минулого чи майбутнього), яку Ви зовсім безпідставно приписуєте цим двом рухам. В повищій цитаті Драгоманов говорить про зв’язок між якобінською диктатурою та абсолютизмом Рішеліє та Людовика XIV. Ця думка не належить самому Драгоманову. Він зачерпнув її з писань французьких ліберальних мислителів першої половини 19 ст., зокрема з клясичної книги Токвіля “Старий режим і революція”. У цій книзі Токвіль блискуче провів думну, що довговікове життя під курателею деспотичної монархії вбило, або принайменше сильно ослабило, у французькому народі здібність до самоуправи. Одним з прикладів цього може служити яскравий утопізм і “ідеологізм” французької культурної еліти другої половини 18 ст., - результат повної недостачі практичного політичного досвіду, - що виразно контрастує з реалізмом та емпіризмом аналогічних кляс англійського суспільства того часу. Коли революційна Франція зустрілася з труднощами й ускладненнями, неминучими в усякого нового режиму, не стало політичної культури (яка, як відомо, зовсім не тотожна з інтелектуальною просвіченістю) та громадянської дисципліни, і Франція покотилася по лінії найменшого спротиву: рецидиви традиційних деспотичних метод, очевидно під новою ідеологічною наліпкою.

Оригінальне досягнення Драгоманова полягало на перенесенні цієї концепції на російські відносини. Він з великим непокоєм спостерігав “якобінські тенденції”, вже виразно помітні в російському революційному русі його часу. Він добачував у цьому “неминучий вплив, що його на революційне середовище мають традиції тієї держави, в якому воно сформувалося”. Ось джерело його побоювань: “Ще ніде централізована влада, з армією й бюрократією, що без неї вона немислима, не підняла сама на себе руку. Всі переміни, що їх у цьому відношенні показує історія, включно з історією революцій, зводяться до того, що збережена або новостворена машина централізованої влади переходить з одних рук до одних, напр., з рук короля в руки якогось комітету, потім в руки диктатора тощо. [Підкреслення мої]. А в Росії централізація, хоч би й революційна, тим небезпечніша для справи свободи, що в цій країні, з її нерозвинутою масою, можна побоюватися скорше всього наскрізь реакційної диктатури, навіть після тимчасового успіху прогресивної революції”. (Всі повищі цитати із статті Драгоманова, “Народная Воля о централизации революционной борьбы в России”.) Аналогія між якобінізмом та большевизмом полягає в тому, що в обох випадках революція перемогла в країні, що в ній населення, дякуючи довговіковому житті під курателею абсолютної монархії, затратило було здібність до самоуправи, до дисциплінованої свободи. Робесп’єр та Бонапарт стояли в такому ж відношенні до Рішеліє й Людовика XIV, як Ленін і Сталін