Іван Лисяк-Рудницький - Iсторичнi есе. Том 2

до Грозного, Петра I й Аракчеєва. Звідси в обох випадках рецидиви традиційних абсолютистських форм правління.

Апологети якобінства звичайно виправдують його тим, що його “круті” методи, його “крайності” були необхідні для захисту здобутків революції від зовнішньої інтервенції та внутрішньої контрреволюції. Я радше схиляюся до погляду, поширеного в серіозній історичній літературі, що закордонні та домашні небезпеки використовувалися якобінцями як претекст для ліквідації громадянських свобід і установлення безконтрольної диктатури. (Хто хоче вдарити собаку, кия завжди знайде.) Що ж до “гидри контрреволюції”, то вона дуже часто була спровокована агресивністю та гіркою самоволею самих якобінців. Не маю змоги входити в деталі історичної аналізи, але ясно, що коли б не насильницька політика Конвенту, то селянам (не феодалам!) Вандеї не було б чого повставати “за Мадонну й короля”.

Зате в одному відношенні мушу якобінців перед Вами взяти в оборону. Ви вважаєте їхній режим за “неестетичний” і думаєте, що хіба тільки з “естетичних” мотивів можна не визнати заслуг такого Робесп’єра, який робив роботу хоч історично необхідну, але зате сполучену з “порохом і несподіваними завалами”. Це непорозуміння. Проти божевілля 1793 р. промовляють, - сьогодні, в історичній перспективі, не менше як для сучасників-самовидців, - раціональні та морально-етичні арґумента; зате всі естетичні мотиви за Робесп’єра, за якобінців. Це не іронія, але суща психологічна істина. Революція, зокрема у своїй найбільш драматичній, якобінській фазі, була величавим видовищем, що захоплювало своїми естетичними якостями. Ясно, що Робесп’єр куди цікавіший герой для кіносценарія, ніж напр. згаданий Вами прозаїчний Ґладстон. (З цієї ж причини большевизм здобув собі таку популярність серед різних літературних снобів Заходу.)

Повертаюся до лібералів 19 ст. Нема підстав їх уважати спадкоємцями якобінства, бо чейже в них був свій власний автентичний родовід. Один із традиційних елементів, - традицію “середньовічного лібералізму”, що існувала в деяких європейських країнах, - Ви називаєте самі. Як другий, не менше важний елемент, треба б згадати про вплив протестантизму, цього найбільшого борця за індивідуалістичну духовість. Органічний ріст лібералізму можна спостерігати, ще задовго до Французької революції, в Англії, Шотляндії, Голяндії, Швайцарії, Швеції. Клясичними документами ліберальної думки 18 ст. є американська Деклярація Незалежности та конституція У світлі цих фактів дивною мусить здаватися думка, що без якобінської гільйотини не було б лібералізму 19 ст.

У самій Французькій революції мусимо ясно відрізняти між її ліберальною та анти-ліберальною, якобінською фазою. Не вільно забувати, що тривалі здобутки революції, які дійсно запліднили європейську цивілізацію 19 ст., - “Деклярація прав людини і громадянина”, ліквідація феодальних пережитків і королівського абсолютизму, спроба заведення конституційної форми правління у Франції, -всі припадають на перед-якобінську фазу революції, на ту, що її героями були не Робесп’єр і Сен-Жюст, але Мірабо і Ляфаєт. Якобінці ж ліквідували здобутки революції, принайменше якщо йдеться про ділянку конституційних вольностей. Великою трагедією Франції було те, що вона не зуміла втриматися на тій висоті, що до неї вона піднялася в 1789-91 рр. - і за це Франція розплачується по сьогоднішній день.

Ще слово про Руссо. Для мене загадка, яким чином Ви його прирахували до духових батьків лібералізму. Це непорозуміння, що базується хіба на незнанні справи. Між творцями ліберальної доктрини можна назвати Льокка, Монтескіє, Адама Сміта, Канта (в його політичних писаннях); лісту цю можна б ще значно видовжити, - але ні в якому разі нема в ній місця для Руссо. Руссо, - з його характеристичною теорією про всемогутність “колективної волі” (вольонте женераль), що її він відрізняв і протиставляв емпіричній волі більшости, - можна з більшим правом уважати за ідеологічного предтечу модерних тоталітарних рухів, що їм чейже всім спільна проповідь абсолютизму збірноти над одиницею. Для лібералізму притаманна тенденція якраз протилежна до тієї, що її заступав Руссо, тенденція до обмеження колективної волі, по-перше, через забезпечення індивідуальних вольностей, недоторкальних для колективу, по-друге, через децентралізацію політичної влади, чи то шляхом поділу функціонального (взаємна незалежність законодатної, виконавчої та суддейської галузі управління), чи то поділу територіяльного (федералізм). Зв’язок між Руссо і Робесп’єром, що на нього вказуєте, очевидно зовсім реальний, - але вони оба стоять рішуче потойбіч усякого лібералізму.

II

Відомий американський історик, професор Гарвардського університету, Крейн Бринтон у книжці п. з. “Анатомія революції” (Crane Brinton, The Anatomy of Revolution) намагається накреслити схему закономірного розвитку революцій. На прикладі чотирьох революцій, - англійської (пуританської), американської, французької та російської (більшовицької), - він хоче довести, що всі вони перейшли через ті самі етапи підйому й занепаду. Кожна революція уявляє собою своєрідний цикл: вона починається “кризою старого режиму”, поступово переходить від “поміркованої” до “радикальної фази”, знаходить своє завершення в “царстві терору й чесноти” та накінець хилиться до “термідору”, що в ньому суспільство вертається знову до нормальних відносин та стабільности.

Основна теза Бринтона про те, що всі названі революції відзначалися однаковою динамікою розвитку, насуває поважні сумніви. По своїй науковій спеціяльності, Бринтон - дослідник французької революції і це знайшло своє відбиття в його обговорюваній праці Його “модель”, безперечно, побудований на французькому досвіді Не диво, що французька революція є єдиною, де Бринтонова теоретична схема покривається з емпіричними фактами. Зате, якщо йдеться про інші революції, раз-у-раз помічаємо розходження між теорією та дійсністю. Щоб закрити ті щілини, Бринтон примушений вдаватися до всяких сумнівних прийомів: він замовчує невигідні факти, або насильно підтягує їх до накинених норм. Дим не хочемо сказати, що взагалі нема паралель між чотирьома згаданими революціями. Але головна методологічна помилка Бринтона в тому, що він, виключно зосередившись на питанні про подібності, зовсім занедбав не менш суттєве питання про розбіжності між чотирьома революціями. Цим він замкнув собі дорогу до пізнання неповторної історичної індивідуальности даних явищ. Заслугою Бринтона залишається, що він взагалі підняв справу порівняльного дослідження революцій. В цій статті і ми, подібно як Бринтон, користуватимемось порівняльною методою, тільки з іншим спрямуванням. Замість того, щоб шляхом узагальнень намагатись устійнити закономірності, що спільні всім революціям, поставимо питання про історичну специфіку російської революції у контрасті до попередніх, особливо французької.

Тільки коротко зупинимось на англійській пуританській революції середини 17 ст. та на американській революції другої половини 18 ст. Якщо йдеться про останню, то вона була боротьбою за національну самостійність північно-американських колоній. Така, вживаючи Бринтонової термінології, “націоналістично-територіяльна” революція взагалі не належить до явищ того самого порядку, що “внутрішні” революції Щодо англійської пуританської революції, вона не привела до таких глибоких соціяльних зрушень, як французька революція, не згадуючи навіть про російський більшовизм. Конституційна та правова тяглість англійської історії