Тея Найт - Кава зі смаком ненависті, Тея Найт

Коли я відчинила двері палати, мене зустріли звичні для лікарняної кімнати звуки: слабке гудіння апаратів, тихе потріскування старих радіаторів. Мама лежала на ліжку, повернувшись обличчям до вікна. Її худенька фігура, яка здавалася ще меншою під білою ковдрою, виглядала такою крихкою, ніби навіть легкий порив вітру міг зламати її.

– Привіт, мамо, – сказала я тихо, щоб не налякати її.

Вона обернулася. Її обличчя було виснаженим, шкіра надто блідою, а очі – такими знайомими, теплими й водночас наповненими болем. Та попри все вона всміхнулася, щойно побачила мене.

– Алісо, доню… Ти прийшла.

– Звісно, прийшла, – я квапливо поставила пакети на стілець і підійшла ближче. – Як ти себе почуваєш?

– Непогано, як для жінки, яка майже живе в лікарні, – вона засміялася, але її сміх прозвучав надто кволо.

Я опустилася на край ліжка, обережно взяла її руку в свою. Вона була холодною, як осіння ніч.

– Мамо, мені потрібно дещо сказати… – почала я, але вона раптом торкнулася мого обличчя, ніби намагаючись заспокоїти.

– Не хвилюйся, донечко. Я знаю, що ти хочеш мені сказати.

– Знаєш?

Вона кивнула, поглядаючи кудись убік.

– Лікар уже розповів мені про операцію. Я знаю, що без неї мені залишилося зовсім небагато часу.

Я відчула, як горло стискає невидимий вузол.

– Але ти не хвилюйся через гроші, Алісо. Не роби цього. Якщо це занадто дорого, якщо це буде тягарем для тебе…

– Мамо, ні! – я підвищила голос, не в змозі стримати емоцій. – Як ти можеш так говорити? Ти моя мама! Я зроблю все, щоб знайти ці гроші. Все, чуєш?

– Доню, я знаю, що ти сильна, але я не хочу, щоб ти приносила себе в жертву заради мене. Я прожила своє життя, нехай і не завжди так, як хотіла. А ти ще молода. У тебе все попереду.

– Мамо, будь ласка, не кажи так! Я не можу без тебе. Як я житиму без твоїх порад, твоїх жартів, без твоєї підтримки?

Вона тихо засміялася, але цього разу її сміх був пронизаний гіркотою.

– Доню, кожна мати мріє лише про те, щоб її дитина була щасливою. Я хочу, щоб ти жила. Жила так, як я не зважувалася. Щоб ти не боялася боротися за своє місце у світі, не боялася любити, навіть якщо це важко.

Я похитала головою, і сльози покотилися з моїх очей, обпалюючи шкіру.

– Не треба говорити про це, мамо. Я знайду гроші. Ти будеш жити. Ми ще разом поїдемо до моря, пам’ятаєш? Ти завжди казала, що хочеш побачити, як сонце сідає за обрій, малюючи воду золотом.

– О, доню, – мама стиснула мою руку. – Сонце сідає кожен день, але люди не завжди помічають його красу. Не відкладай життя на потім, Алісо. Не обіцяй собі “потім”. Немає нічого важливішого за теперішній момент.

Ми сиділи так мовчки кілька хвилин. Її слова врізалися мені в серце, залишаючи слід болю й розуміння.

– Алісо, – порушила тишу мама. – Я хочу, щоб ти запам’ятала: ти сильніша, ніж думаєш. Ти впораєшся. Якщо мені судилося піти…

– Мамо, не треба!

– Послухай мене, доню, – її голос звучав твердо, хоча я бачила, як їй важко. – Якщо мені судилося піти, знай, що я ніколи не покину тебе. Я завжди буду з тобою – у твоїй пам’яті, у твоєму серці.

Я більше не могла стримуватися й розридалася, нахилившись, щоб притулитися до її плеча. Її руки, хоча й слабкі, обійняли мене.

– Ти найдорожче, що в мене є, мамо, – прошепотіла я крізь сльози. – І я ніколи тебе не залишу. Ніколи.

Мама тихо гладила мене по голові, і в її очах стояли сльози.

– І я завжди буду з тобою, Алісо. Завжди.

Того вечора я ще довго сиділа поруч із нею, слухаючи, як вона розповідає історії з мого дитинства. Ми сміялися, плакали, але жодна з нас не наважувалася сказати вголос найгірше – що цей час може бути останнім.

Коли я залишила лікарню, нічне повітря здавалося холоднішим, ніж зазвичай. У мене більше не було часу чекати чи сподіватися. Я знала лише одне: я повинна врятувати її. Будь-якою ціною.