Тея Найт - Кава зі смаком ненависті, Тея Найт

Як тільки я зайшла до лікарні, мене охопила дивна тривога. Це відчуття, ніби щось не так, повільно розповзалося всередині, стискаючи серце. Я підійшла до стійки адміністратора, тримаючи пакети з речами для мами.

– Добрий вечір. Я до Катерини Веремій, – звернулася я, намагаючись звучати спокійно, хоча тривога в мені лише наростала.

Адміністратор, молода дівчина з ввічливою усмішкою, кивнула.

– Добрий вечір, міс Веремій. Ваша мама тепер у 345-й палаті. Вам прямо, наліво до ліфта, а потім направо, і ви побачите потрібну палату.

– Дякую, – відповіла я і вже хотіла йти, як вона раптом зупинила мене.

– Стривайте! Вас просив зайти лікар вашої мами. Він у своєму кабінеті, очікує на вас.

Я відчула, як похолоділи руки.

– Навіщо? Що сталося?

– Я не знаю, але він просив передати, що це важливо.

Серце затріпотіло, і тривога переросла в паніку. Намагаючись не видати хвилювання, я кивнула.

– Де його кабінет?

– На п’ятому поверсі.

З пакетами в руках я поспішила до ліфта, який, здається, вирішив знущатися з мене. Він не їхав. Хвилина, ще одна. Я притискала пальці до металевої кнопки, наче це могло прискорити його рух. Нарешті двері ліфта відкрилися, і я увійшла, натиснувши кнопку п’ятого поверху.

Коли ліфт прибув, я швидко вийшла й підійшла до кабінету головного лікаря. Після секундної паузи постукала.

– Заходьте, – почувся спокійний, але від цього не менш тривожний голос.

Я відкрила двері.

– Добрий вечір, – сказала, заходячи всередину.

– Добрий, – привітався лікар. – З якого ви питання?

– Я дочка Катерини Веремій, – відповіла я, стискаючи пакети в руках.

– Сідайте, будь ласка, – запропонував він, вказуючи на стілець перед столом.

Я повільно опустилася на стілець, відчуваючи, як серце калатає.

– Вашій матері терміново потрібно робити операцію, – почав лікар, відкладаючи якісь папери. – Її стан погіршився. Ми більше не можемо чекати. Операцію потрібно зробити протягом тижня.

Моя голова пішла обертом.

– Операція? Протягом тижня? Але їй же ставало краще, – вимовила я, ледве приховуючи паніку.

Лікар важко зітхнув і зняв окуляри.

– Так, але її хвороба прогресує. Це рак підшлункової залози. Без операції вона не проживе більше місяця.

Моє серце стиснулося. Я ледь не впустила пакети.

Він простягнув мені один аркуш.

– Ось це потрібно купити вже завтра й приймати протягом трьох місяців. Після операції я скоригую курс лікування.

Я швидко глянула на список медикаментів. В очах вже з’являлися сльози, але лікар тим часом витягнув ще один аркуш.

– І це… сума за операцію.

– Скільки? – голос мій був майже беззвучним.

– 350 тисяч гривень.

Я застигла. Сума наче прозвучала десь здалеку.

– Коли потрібно заплатити?

– В ідеалі – до середи, але крайній термін – субота.

Я кивнула, не відчуваючи жодних емоцій.

– Добре, я знайду гроші. До побачення, – прошепотіла і швидко вийшла.

Як тільки двері за мною зачинилися, ноги підкосилися. Я обперлася на стіну поруч із кабінетом, глибоко вдихаючи, щоб не розплакатися прямо тут.

350 тисяч гривень. Де я візьму такі гроші?

Я повільно дійшла до ліфта, механічно натиснувши кнопку третього поверху. Руки тремтіли, голова була важкою.

На третьому поверсі я підійшла до палати номер 345. Постояла кілька хвилин перед дверима, намагаючись взяти себе в руки. Мама не повинна бачити мене в такому стані.

Зрештою я зібралася з силами, відчинила двері й зайшла.