Уляся Смольська - Бос для двох, Уляся Смольська

Глава 3. ч.1

У ту мить, коли я побачила його за столом, світ навколо мене ніби зупинився. Я стояла, приголомшена, ніби зачарована. У голові раптово запанував хаос: тисячі думок вривалися одна за одною, переплітаючись, створюючи справжній вихор, що зносив усе на своєму шляху.

"Це ж він… Той самий чоловік. Той, кому я пошкодила машину… Як же так? Як це взагалі можливо?" — ці думки змішувалися з панікою. Я не знала, що робити, що сказати. Погляд мій ковзнув по його обличчю, і я відчула, як серце калатає десь у горлі. Невже він одразу впізнав мене? Чи пригадав, як я, злякавшись, просто втекла з місця аварії?

Сором, провина і тривога змішалися в один клубок, який став неможливо тяжким для носіння. Я хотіла втекти, заховатися, зникнути, щоб не бачити його очей, в яких, здавалося, було більше, ніж просто впізнавання.

Алла Олегівна на мить застигла, ніби теж намагаючись зрозуміти, що відбувається. Вона здивовано переводила погляд з мене на Дениса Захаровича і назад. Її стримана і впевнена поведінка на кілька секунд розсипалася, але потім вона зібралася і, вирівнявшись, представила його:

— Це наш керівник, Ткач Денис Захарович.

Його ім'я прозвучало, ніби удар гонгу, що остаточно підтвердив реальність ситуації. Я зібрала всі сили, щоб не впасти в глибокий ступор, і, ховаючи погляд, ледве видушила з себе кілька слів:

— Демченко Інна Павлівна, — промовила я тихо, майже пошепки.

Мені здавалося, що голос зраджує мене, і він точно помітить це. Я не наважувалася дивитися йому в очі, боячись побачити там осуд чи, що гірше, знущання. Адже я була впевнена, що він пам'ятає все до найменших деталей: як я пошкодила його машину, як відмовилася від кави і як злякано втекла. Тепер я стояла тут, ніби оголена, перед тим, кого так боялася зустріти знову.

Денис Захарович виглядав абсолютно невимушеним, ніби вся ця ситуація була для нього звичною. Спокійно і впевнено він подякував Аллі Олегівні:

— Дякую, Алло Олегівно, я сам розповім нашій новій співробітниці про її обов'язки. Можете залишити нас наодинці.

Я бігло кинула погляд у бік Алли Олегівни, яка явно була збентежена і здивована. Її вираз обличчя став розгубленим, але вона швидко опанувала себе, кивнула і поспішила до виходу. Мені стало ще тривожніше, коли я побачила, як вона пішла, залишаючи мене наодинці з цим чоловіком.

Мої очі проводили її до дверей, і коли вони зачинилися за її спиною, звук здавався різким, майже оглушливим. Я здригнулася, не в змозі приховати своє хвилювання. Тепер ми залишилися тільки вдвох, і тиша, що зависла в кабінеті, була гнітючою, наче весь світ стискався навколо мене.

Денис Захарович, однак, здавався зовсім не схвильованим. Він зберігав свою спокійну і впевнену поставу, ніби в цій ситуації не було нічого незвичайного. А я ж не могла відірватися від думки, що потрапила в справжню пастку.

Денис Захарович ще кілька секунд сидів за столом, розглядаючи мене своїм уважним поглядом. Я відчувала, як його очі вивчають мене, і це змушувало мене відчувати себе ще більше невпевненою. Потім він неквапливо підвівся, піднімаючись зі свого місця. Кожен його рух був плавним і контрольованим, наче він все робив з якоюсь прихованою метою.

Він почав крокувати в мій бік, і з кожним кроком я відчувала, як мій пульс частішає. Коли він підійшов близько, аж до того, що між нами залишалося лише кілька кроків, я раптом відчула солодкий аромат його парфумів. Він ніжно лоскотав ніс, огортаючи мене своєю присутністю. Аромат був насиченим, але не важким, і в ньому було щось привабливе, щось, що змушувало мої думки ще більше плутатися.

Мені довелося підняти голову, щоб побачити його обличчя. Денис Захарович був значно вищим за мене, і його висока постать нависала наді мною, створюючи відчуття, ніби він заповнив увесь простір навколо. Всередині в мене все переверталося від цієї близькості. Я намагалася тримати себе в руках, але відчуття було таким, наче земля під ногами знову почала колихатися.

Моє серце билося шалено, а думки заплуталися в один великий клубок, що не давав мені зосередитися. Я швидко пробіглася поглядом по його обличчю, вивчаючи кожну рису. Він був неймовірно привабливим: чіткі риси, темні очі, що проникали в саму душу, і ця легка, впевнена усмішка, яка тепер грала на його губах. Він був небезпечний своєю чарівністю, і я ще раз переконалася, що переді мною стоїть чоловік, здатний з легкістю звести з розуму будь-яку жінку.

— Отже, Інна, так? Гарне ім’я. Як і його власниця, — промовив Денис, нахиливши голову на бік, і на його обличчі заграла зваблива усмішка.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍