Олександр Бабич - Темрява під ліхтарем, Олександр Бабич

Глава 4. Сімейні спогади

"Минуле - це коріння, з якого росте наше сьогодення.
У спогадах ми знаходимо силу й натхнення для майбутнього."

Невідомий автор

 

Вітер ласкаво шепотів у відчинене вікно, принісши з собою аромати зоряної осінньої ночі. Олексій сидів в своєму освітленому куточку, погляд занурений у ноутбук, рядки тексту на екрані якого вкотре повністю захопили його увагу.

Головними героями цього вечора були його спогади. З почуттям ніжності він занурився у свої подорожі у минуле, в той дорогоцінний відрізок життя, коли тато був з ними. Він згадав дитинство, проведене разом з батьком. Заспокійлива сила його присутності завжди робила будь-які перешкоди несуттєвими, а його посмішка завжди надавала впевненості у власних силах. Разом з батьком вони досліджували природу, мандрували лісами, знаходили скарби серед трав'яних полянок. А ще - майстрували дивовижні механізми та моделі, працювали з чудернацькими приладами та інструментами.

Спогади ставали особливо яскравими, коли Олексій згадував про їхні таємничі дослідження. Тато завжди був пристрасним дослідником, завжди шукав відповіді на невідомі питання. Іноді він експериментував у себе в гаражі протягом цілого дня, а потім годинами розповідав про свої відкриття, починаючи розповідь  під час сімейної вечері й закінчуючи далеко за дванадцяту ночі. Малий Олексій не розумів майже нічого, але старанно слухав, заразившись батьківським ентузіазмом.  Особливо цікавими були їхні подорожі лісами. Мама ніколи не брала в них участь - просто чекала їх вдома зі смачною вечерею, тож здебільшого вони блукали разом з батьком, іноді брали з собою Ірину, яка тоді була ще зовсім маленькою. Під час цих мандрівок (які були нетривалими, але досить частими) вони ходили лісами понад Ворсклою дивними маршрутами, часто по кілька разів повертаючись на одні й ті ж місця. А ще була цікава й весела гра, коли батько давав Олексію якийсь прилад з яскравим різнокольоровим екранчиком й просив натискати кнопку кожен раз, коли на екрані з’явиться якась позначка. Сам він при цьому теж весь час дивився на якийсь прилад і щось занотовував, при цьому не забуваючи сипати жартами й влаштовувати жартівливі змагання з сином. Зараз Олексій розумів, що то була зовсім не гра, але на жаль, жодних паперів батько не залишив, а до його комп’ютера вони з матір’ю та Іриною так і не змогли потрапити через кілька ступенів біометричного захисту.  А потім - вже після сходження темряви - приїхали якісь люди й запропонували за батьківське обладнання чималі гроші і мати погодилась - вона, хоч і сподівалась що батько ще повернеться, розуміла що залишилась одна з двома дітьми, тож гроші будуть незайвими. Від батька залишились лише кілька моделей літаків, які вони клеїли разом з сином, та парочка дивних незакінчених конструкцій, призначення яких не змогли збагнути навіть ті таємничі покупці.

Ще один спогад переніс його до їхнього останнього сімейного відпочинку на морі. Вони були всі разом, насолоджуючись золотистим піском, голубим небом та теплою водою. Туреччина була, як завжди, привітною та гостинною - двокімнатний номер був дуже комфортним, територія готелю - великою та доглянутою, інтернет-швидким, їжа - смачною, а море лагідним. Тато грав з ними у піщані битви, будував пісочні замки, а вечорами розповідав цікаві історії про піратські пригоди, загублені скарби та страшних морських монстрів. Єдиним неприємним спогадом з тієї мандрівки був обшук в аеропорту - окрім телефону, тато завжди брав з собою просто неймовірну кількість гаджетів, якихось кабелів, зарядок, перехідників та інших пристроїв, тож на контролі ручної поклажі в аеропорту час від часу це здавалось комусь підозрілим. Кожного разу батько обурювався, щиро не розуміючи як можна, наприклад, поїхати відпочивати без додаткового  SSD-диска для фото й відео, кількох додаткових акумуляторів для камери, розгалужувача живлення, розрахованого на купу пристроїв та значну силу струму, та інших пристроїв. Збоку це виглядало кумедно й завжди злило маму, яка з техніки завжди брала у подорож тільки телефон, та й то частенько забувала зарядний пристрій. Але у батька завжди з собою було все, що тільки можна було уявити, тож забута “зарядка” ніколи не була проблемою.

А ще Олексій згадував ці незабутні ночі, коли вони всі разом вирушали у віртуальні світи комп'ютерних ігор. Тато, Олексій та його друзі Тоха й Андрій грали в одній команді - виконували завдання, розв'язували головоломки, боролися з монстрами - на мечах чи кулаках, використовуючи луки зі стрілами, вогнепальну чи футуристичну зброю. Вони створювали свою власну реальність відпочинку, де були героями та першопрохідцями, долали ворогів та зневажали небезпеку. Завдяки шоломам віртуальної реальності ці ігрові баталії сприймались майже як справжні - Олексій (чи то правильніше Торус, як він називав себе у віртуальному світі) навіть попервах побоювався віртуальних монстрів, пориваючись зняти шолома при їх наближенні.

Прохолодний бриз нічного повітря ніби пронизував кожен спогад, роблячи їх реальними і живими. Олексій заглибився у свої думки, знову переживаючи миті спільного щастя з татом, і якось непомітно перенісся до спогадів про його діалоги з матір'ю та сестрою.

Вечір вже поволі здавав місце ночі, коли Олексій сів з матір'ю та сестрою за обіднім столом. На столі горіли невеликі світлодіодні “свічки” (мати побоювалась відкритого вогню, тож справжніх свічок вони майже ніколи в приміщенні не запалювали), їхнє благородне світло розсіювалося кімнатою, створюючи атмосферу затишку. Мати завжди - навіть у найскладніші часи - перагнула зберегти вдома атмосферу тепла та родинного затишку.

Олексій, розмірковуючи над листом, був у своєму світі. Він поринув у спогади і таємниці, повністю заглибившись у свої думки й машинально копирсаючись виделкою в тарілці. Сестра, помітивши це, запитала:

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍