Олександр Бабич - Темрява під ліхтарем, Олександр Бабич

Наступного ранку, стоячи на зупинці в очікуванні університетського автобуса, за звичкою заткнувши вуха навушниками (музика абсолютно не заважала Олексію думати - ба навіть допомагала зосередитись на головному), він озирнувся на місто, в якому він виріс і жив все своє життя. Тут було його родинне гніздо, його друзі, сім'я, звичні та улюблені місця. Але він відчував, що його доля веде його далі, на невідомі території темряви, де минуле й майбутнє переплетуться й складуться в цілісну картину як частинки пазла, а відкриття можуть змінити все. Він міцно стиснув у руці фотографію батька, яка завжди була в кишені його куртки, і з піднятою головою зробив крок у салон автобуса,  пообіцявши собі й надалі так само впевнено крокувати в майбутнє, та обов’язково розкрити таємниці темряви і, що важливіше, таємниці долі його батька. А ще краще - повернути його додому.

Після короткої поїздки на автобусі і кількох кроків сходами, Торус потрапив до звичної прохолоди університетського корпусу. У маленькому кафе в цокольному поверсі він зустрів своїх друзів, які завжди були готові додати барв та веселощів до будь-якого моменту.

Зібравшись за своїм звичним столиком, вони вітали один одного широкими посмішками та дружньо плескали один одного по плечам. Тоха, весело закидаючи ногу на ногу, голосно запитав: “Ну, Олексію, що цікавого ти для нас приготував сьогодні?”

Андрій, копирсаючись маленькою викруткою в якомусь невеличкого приладі, який він  невідомо коли встиг дістати з рюкзака, підколов з загадковим виглядом: “Може, він отримав запрошення на вечірку з незнайомцями, яка цього разу точно відбудеться в офлайні, а не у віртуальній реальності? Тож шолом і контролери цього разу не знадобляться? Та ще й доведеться кудись йти чи їхати?”

Сміх загримів навколо стола, відлунням їх чудового настрою. Торус піднявся на ноги, відчуваючи важливість моменту. Перебуваючи у колі друзів, йому здавалося, що він вперше за довгий час відчуває себе живим і повністю присутнім у цьому - реальному, а не віртуальному світі.

“Ну майже” - сказав він - “Я отримав листа…” - його голос став трохи загадковим, - “...таємничого листа.”

Тоха зацікавлено пересунувся на стільці: “Листа? Якого листа?”

“Дивного. Я думав він надісланий з університетського сервера, але виявилось, що він надійшов з одноразової адреси, а потім самознищився”, - пояснив Олексій, - “там написано дещо... надто незвичайне. І я хотів би показати вам цього листа і розповісти вам все сьогодні ввечері. Можливо, ви зможете мені допомогти розібратися в цій справі.”

Андрій підкинув брову: “Ха! Ти завжди знаєш, як додати іскру до нашого спокійного життя! Звісно ж ми прийдемо!”

Вова, притискаючи до столу ліктем книгу, з якою ніколи не розлучався, додав: “Якщо ти відчуваєш, що це важливо, то треба розібратися. Але щось я не надто вірю, що в нашому житті ще можуть бути якісь таємниці. Окрім таємниці темряви, звісно.”

Тетяна, з тонкою усмішкою, пожартувала: “Ой, мабуть, він перехопив листування залишків російської розвідки й хоче викрити мережу їх секретних агентів.”

Загальний хор веселощів, жартівливих вигуків та сміху заповнив простір навколо. Олексій відчув, що разом з друзями вони здатні вирішувати завдання, складніші й важливіші за курсові проекти, разом ділити радощі й розчарування. Він ніби знову опинився в тій затишній бульбашці, в якій перебував до війни - де спільний курс університетського навчання був не тільки засобом до отримання диплома, а й надавав безцінний досвід дружби, спілкування та взаємопідтримки.

Зустріч закінчилася веселим плануванням вечора, потім були дві лекції (з історії та культурології, яких Торус не надто поважав, як і всі “технарі”, вважаючи псевдонауками), а потім всі розійшлись у своїх справах, а Олексій забрав сестру та повернувся додому. Та дорогою додому й під час обіду його думки були не про друзів чи навчання, а про листа, який відкрив для нього двері у світ темряви та таємниць. Він знову підійшов до вікна, подивився на вечірнє небо і подумав, як зміниться його життя після цього відкриття.

Торус знову поглянув на слабко освітлений екран, його світло кидало м'які тіні на обличчя. Збережений лист залишався на екрані, його тема була як спокуслива головоломка, що манить її розгадати, а текст - як криптограма, до якої ще треба підібрати шифр. Що, якщо це просто жорстокий жарт? Або ще гірше - пастка? Але слова автора (який, до речі, так і не назвав себе), несли в собі відбиток щирості, і це важко було ігнорувати. Кімната навколо ніби затамувала подих, текст розкривався перед ним, кожне слово як нитка, що вишивала виткане зі збудження павутиння інтриги.

Автор точно знав його батька, його слова про те, що батько ще десь там, у темряві, яка тепер оточувала колись величезну імперію - ці деталі будили емоції та відчуття, які, здавалося, давно зникли. Суміш надії, невіри та страху знову заповнила його душу. Чи можливо це? Чи дійсно його батько живий і перебуває десь там - у тій загадковій темряві?

Думки Олексія розбігалися, його уява малювала живі картини, де батько виживав у темряві, бороняючись від незбагнених загроз у незвичному середовищі. Він згадував слізний образ матері, як вони підтримували одне одного після отримання звістки про зникнення його батька. І ось він стоїть перед можливістю, про яку не смів і мріяти.

Він так і заснув біля відкритого вікна, аж раптом пролунав дзвінок у двері. Це прийшли друзі, яких Олексій хотів запросити у подорож в невідомість, подорож, що обіцяла дати відповіді на всі питання й одночасно наразити на небезпеку. Він не був самотнім. Його друзі, були готові стати на його бік. Пригода ще тільки розпочиналася, а з нею - розкриття таємниць, які назавжди змінять хід їхніх життів.