Рустем Халіл - Часу немає, Рустем Халіл

У письмовому столі лежав світлодіодний ліхтарик, батарейки ще працювали. Навшпиньках Едем пробрався в кімнату батьків і щільно причинив за собою двері. Із вікон багатоповерхівки навпроти лилося жовте світло, й Едем сховав ліхтарик до кишені. 

Він заліз на єдиний у кімнаті стілець, але не дістав навіть до книжок — а коробка була за ними. На кухні ввімкнули воду. Тим краще. 

Едем акуратно зняв із тумбочки біля ліжка настільну лампу і підкотив її до шафи. На щастя, верх тумби був досить широким, тож стілець міг стати на неї всіма чотирма ніжками. Із грацією еквілібриста Едем заліз на тумбочку, а потім на стілець. 

Коробка встигла вкритися пилом. 

Едем не зважився спустити її всю вниз. Зсунув убік кришку й намацав те, що там було. 

Гладенькі, трішки клейкі картонки. Торкнувшись фотокарток пучками, Едем зрозумів, що саме їх він і очікував тут знайти. 

Якоїсь миті стілець мало не з’їхав із тумби, й Едем обіперся грудьми на шафу. Перевівши подих, витягнув із кишені ліхтарик. Другою рукою підняв верхню фотографію. 

Великими як світ очима на Едема дивилося новонароджене немовля. 

На кухні дзвенів посуд. 

Едем трохи нахилив фотографію, щоб не відблискувала. Сумнівів не було — це немовля і є Дмитрик. Він же і на наступному фото. І ще на одному, і ще. 

Мама подбала про хронологію — Дмитрик ставав усе дорослішим. Змінювалося його обличчя: він був схожим то на тата, то на маму, то знов на тата, а наприкінці чимось нагадував… Едема. 

Нижня світлина у стосі стала відповіддю на всі запитання. Щасливий Дмитрик у дурнуватій шапочці, обіпершись об подушку на лікарняному ліжку, тримає перед обличчям літачок із чотирма великими пропелерами — такий самий білий, як і все довкола. 

На кухні стало тихо, і Едем вирішив більше не випробовувати долю. Фотокартки знову лягли в горизонтальне положення, кришка опустилася на стінки коробки, тільки зітертого пилу не можна було відновити, як не можна відновити незнання, — але тут уже нічого не вдієш. Стіл, тумбочка і настільна лампа повернулися на місце, а Едем — до своєї кімнати. 

Небо за вікном хрустіло сніговими хмарами. Дама з відвислими мочками не помилилася — вона справді знала маму. Не знала вона лише того, що Едем — не Дмитрик, а Дмитрика вже немає. 

Чудовисько, яке давно не спливало на поверхню, виповзло з глибини, учепилося в Едема й потягло його в морок. 

«Ти не Едем, — торочило воно, не розтискаючи щелеп, — ти тільки заміна померлій дитині. Ви й зовні схожі. Вони дивляться на тебе, а бачать Дмитрика. Ти ніхто». 

Едем затулив вуха долонями, сподіваючись, що стукіт крові заглушить цю жорстоку правду. Злий шепіт не стихав. Едем не знає, скільки просидів, притиснувшись до теплої батареї, — час уже не мав значення. Зайшла мама Дмитрика, ввімкнула світло, помацала чоло Едема. Він послухався її й вийшов у їдальню. Точніше вийшов не він — лише оболонка знайомого їй хлопчика, а сам носій цієї оболонки залишився в темряві біля батареї. 

Тато Дмитрика вже сидів за столом, підкладаючи до яловичих котлет на своїй тарілці гарячу, як жар, картоплю. Було незвично, що він не перевдягнувся в картату домашню сорочку, а залишився в білій робочій. Їв він так похапливо, ніби під під’їздом його чекало таксі. 

Едем вечеряв, не піднімаючи голови. Картопля була несмачна, котлети також, до салату він навіть не торкався, бо той і не входив до обов’язкової частини раціону. Доївши, помітив, що тарілки дорослих прибрані, а самі вони переглядаються. 

Невже знають про його відкриття? 

— А тепер десерт. 

Едем віддав порожню тарілку і присунув до себе кухоль, із якого йшла пара. 

Йому не хотілося солодкого, але він мусив залишитися на десерт, аби не викликати підозри. 

У кімнаті стало незвичайно тихо, вмовк сусідський телевізор, перестала скрипіти підлога, навіть холодильник, здавалося, вже не ганяв фреон по трубках і прислухався. 

Перед Едемом стояла тарілка з виноградом. Таким самим, як у картонній коробці на ринку, тільки з цього скочувалися великі краплі води. Здавалося, що ці виноградинки виточені з криги, загорнуті в тоненьку шкірку, і сонце всередині кожної з них лише світить, але не гріє. 

— Скуштуй, це смачно. 

Едем змахнув застиглу краплю. Виноградина була пружною, але не крижаною. Він потягнув одну — і от ягода в нього в руці. Ідеально гладенька. 

Едем поклав її до рота, перекотив язиком, стиснув зубами — і рот наповнився смаком весняного ранку. 

— Ну як? — запитав тато. 

Він сидів, поклавши руки на стіл, і стежив за реакцією Едема. Мама теж забула про свою чашку чаю. Ось навіщо вона дзвонила батькові, ось про що вона пошепки його просила. 

Друга виноградина в роті. Сонце лопнуло між зубами, розсипавшись на тисячі маленьких сонць, які зігріли Едема й розсіяли морок — раніше, ніж той устиг матеріалізуватися й осісти смолою. Дивлячись на обличчя навпроти, Едем враз повірив, що його страхи були марними, а висновки — неправильними. Дмитрик залишався Дмитриком, а Едем був Едемом — другим сином, а не копією першого. І любов до другого не була сурогатом любові до першого. 

Справді, вісім років він жив без них, але нині, сидячи за цим домашнім столом, у теплій кімнаті, що досі пахла котлетами, Едем знайшов їхню спільну правду: вони відчували себе його батьками, вони хотіли дати йому щастя, — і не було в нього зараз нікого ближчого, ніж цей чоловік і ця жінка. Одного разу, у непривітному коридорі із зеленими облупленими стінами, вони зупинили свій вибір на Едемі, саме вони вирішили його забрати й полюбити, саме для нього домовилися й купили перший у його житті виноград. Що ж, Едем буде гідним їхньої любові: він старатиметься за двох, аби ніколи в батьків навіть думки не виникло, що Дмитрик міг би досягти більшого. 

Едем хотів відповісти на батькове запитання, але не зміг вимовити жодного слова. 

— Я вперше скуштував виноград у п’ятнадцять років, — цей чоловічий голос був Едему добре знайомий. 

Скрип і плюскіт — хтось ялозить мокрою ганчіркою по підлозі. Неподалік деренчить вентилятор. Зовсім поруч гума вдарила по твердій поверхні — грають тенісним м’ячиком. 

— Він приходить до тями, — голос жіночий і цього разу незнайомий. 

Запах хлорки роз’їв усі інші. Струшуючи з себе залишки