Рустем Халіл - Часу немає, Рустем Халіл

Над ним нависли два силуети. Через довгу хвилину Едем упізнав в одному з них Артура, його лікаря і друга. Інший силует виявився медсестрою — із тих медпрацівниць, яким лише варто взяти в руки вакуумну пробірку для аналізів, як кров сама наповнює вени, здуваючи їх усіма лініями і вузлами, бо такій сестричці годі опиратися. 

— Скільки пальців? — спитав Артур. 

— Щось близько тринадцяти. 

— А він жартівник, — медсестра взяла зап’ясток Едема й зафіксувала час на годиннику. 

— Це добрий знак. 

Ніщо в цій двомісній палаті не здавалося Едему добрим — окрім відсутності сусідів, звісно. Його сорочка була розстебнута, а ноги босі. На вішалці біля дверей теліпалась краватка. На тумбочці стояла тарілка з гроном винограду, від якого хтось устиг відщипнути. Фіранок не було, але сонце не пекло. З болісним запізненням до нього прийшло розуміння, як він тут опинився. 

Артур ударив тенісним м’ячиком об підлогу, той відскочив від бежевої стіни й слухняно повернувся в долоню. Медсестра у відповідь цитьнула, і це продовгувате «тс-с-с-с» могло б відбити м’яч не гірше за стіну. 

Артур сховав іграшку в кишеню халата, і тільки зараз Едем помітив ціпок у його руці. 

— Одружитися вам треба, лікарю, — медсестра лишилася задоволена частотою пульсу Едема, але не поведінкою Артура. — Дивись, і припинилися б ці дитячі витівки. То ящірку принесете, то ось тепер м’яч. 

— Для цього спершу треба навчитися довіряти людям, — парирував Артур. 

Медсестра хлюпнула на нього хвилю осуду і вийшла з палати. 

— Артуре, — Едем хотів щось сказати другові, але втратив думку, не встигнувши оформити її в слова. — Чому вона причепилася до м’яча, а не до ціпка? — спитав він натомість. 

— Як ти почуваєшся? 

Едем ворухнув пальцями рук — пальці працювали. Перевірив чутливість ніг. Він трохи піднявся на ліктях, і Артур поправив подушку, щоб Едем міг сісти. 

— Я не зміг нічого сказати. Намагався крикнути йому. Не зміг. 

Артур поставив тарілку з виноградом йому на коліна. 

— Якщо не канудить, з’їж трохи — стане краще. 

Едем послухався поради. Виноград холодив ясна, наче з погреба. 

— Чого я в твоїй лікарні? 

— А ти проти? Мені подзвонили з твоєї роботи, і я примчав у лікарню швидкої допомоги, поки тебе не долікували до реанімації. Ну а далі все просто — я твій лікар, у тебе хвороба, про яку інші лікарі в кращому разі читали в новинах — про неї навіть путящих наукових статей не опубліковано. Отже, перевезти тебе в нашу клініку не було бюрократичною проблемою. 

Едем уже не слухав. Перед його очима наче в сповільненій зйомці Фростов знову падав на землю. 

— Це ж не снайпери, це він сам? — спитав Едем, не впевнений, що справді хотів би знати відповідь. 

Артур кивнув. 

— Ти зараз не про нього маєш думати. У ногах не коле? 

Едем поставив тарілку і звісив ноги з ліжка. Він відчував не поколювання, а втому. Але від неї не склеплювалися повіки, не ставали ватяними ноги — ця втома не могла втримати його в ліжку. 

— То чого ти з ціпком? — звичка юриста не забувати про запитання, що зосталися без відповіді. 

Артур був із тих покерних гравців, які вміють приховувати свої почуття, але цей випадок був винятком, — і в ньому точилася внутрішня боротьба, настільки сильна, що зуміла позбавити його звичної витримки. Він вдав, ніби розглядає зігнутий скляний набалдашник ціпка, усередині якого переливалася рожева, ніби підфарбована марганцем, вода. 

«Ручна робота», — подумав Едем і врешті все зрозумів. Ціпок був для нього. Колись раніше Артур замовив його і зберігав у кабінеті, щоб віддати Едемові, коли настане час. Цей ціпок був промовистішим за всі слова. 

— Отже, час настав, — Едем не відчував ні жаху, ні страху, ні жалю, тільки порожнечу. Низ ціпка був підбитий м’якою гумою, що ще не знала тротуару. Едем злегка натиснув на неї, а потім потягнув до себе весь ціпок. Артур випустив його й відійшов до вікна. Його капітуляція також була знаком. 

Едем зіперся на ціпок і застромив ноги в одноразові капці. Ноги йому корилися, але ця вірність була оманливою. Він знав: віднині тіло може відмовити йому будь-якої миті. Спершу це триватиме хвилину, але часовий відрізок ростиме, як монтажна піна. І одного разу Едем уже не зможе встати з ліжка, далі параліч перекинеться на руки й дістанеться серця. 

Два роки тому в нього діагностували ураження Мітча — рідкісну генетичну хворобу, яка роками перебуває в сплячці, щоб одного дня вийти з неї й підкорити собі людське тіло. Про ураження Мітча було відомо небагато — надто мало випадків, щоб зацікавити компанії вкластися в дослідження. Немає досліджень — немає й ліків. Ніхто не знав, чому хвороба переходить в активну фазу, а єдиним симптомом цього були часті зомління й анемії. 

І зараз Артур, єдиний відомий Едемові лікар, який вивчав ураження Мітча, вирішив, що непритомність його пацієнта і друга — симптом того, що хвороба ввійшла в активну стадію. 

— Знаєш, про що я думаю? Яким я був дурнем, що два роки тому відмовився від машини. 

Чи стала ранкова трагедія каталізатором пробудження недуги, Едем не знав. Але вочевидь ця трагедія виявилася тим амортизатором, який не дозволив страшній новині його розчавити. Він два роки боявся: цей день колись таки настане, і тепер сам дивувався власному спокою. 

— Хвороба спричиняє раптову втрату свідомості, і я не хотів позбутися тями за кермом. Дурень! Два втрачених роки. І чим я міг ризикувати? 

— Чужими життями. 

Едем став поруч із Артуром біля вікна. Під раму забився принесений вітром невідомо звідки листок каштана барви перестиглого гарбуза. Едему схотілося повернутися на кілька годин назад, у ранковий парк, лежати на лавці й, повторюючи за співачкою слова Франка, не здогадуватися, яке випробування його чекає. 

— Я зв’язався зі страховою компанією й оформив тебе в нашу клініку, у цю палату. Тепер проходитимеш процедуру очищення крові не двічі на тиждень, а щодня. Робитимемо все, що можемо. Звичайно, краще б, аби ти залишався тут і на ніч, під нашим наглядом. Але я розумію, що жити в лікарні — не найкращий спосіб збавляння часу. 

— Тим більше, що його в мене майже не зосталося. 

Будинки, будинки, будинки — вони були повсюди, куди сягали очі, від обрію до обрію. Холодні зверху,