Рустем Халіл - Часу немає, Рустем Халіл

Київський юрист Едем вважає себе невдахою: він смертельно хворий, не досяг успіхів у кар’єрі, а головне кохання свого життя втратив п’ятнадцять років тому. У мить найбільшого розпачу перед ним виникає джин і пропонує договір: безсмертну Едемову душу в обмін на можливість пожити чужими життями. Від залитої світлом телестудії — до темних коридорів влади, від пишних прийомів мільярдерів — до обшарпаних стін дитячого притулку, від відкритого вітрам даху хмарочоса — до зали Небесного суду, куди ніколи не добирався вітер... Багатство, влада, слава і любов закрутяться у вирі однієї угоди, яка змінить долі всіх, до неї причетних.

Текст не можна копіювати, розповсюджувати чи поширювати на інших інтернет-ресурсах. Поважаймо авторське право і працю одне одного. 

Моїй мамі, 

яка повірила в мене першою 

День, що змінив все, почався як звичайнісінький вівторок. 

Маріїнський парк обійняв Едема південним вітром, провів по щоці останньою дощовою краплею й розповів про минулу ніч важким шурхотом багряного листя, що не пережило бурі. 

Едем витер щоку рукавом, застромив усередину кросівок кінці шнурків, що діставали землі, і махнув Капітанові, запрошуючи його приєднатися до пробіжки. Це був їхній частий жарт — на пам’яті Едема Капітан жодного разу не відходив од своєї машини настільки далеко, щоб утратити її з поля зору. 

Цього разу Капітан був налаштований розіграти сценку. Він вийшов із машини в шльопанцях на босу ногу, у просторих штанях, що висіли мішком, певно, тому що продавалися з великою знижкою, і саме це, а не розмір, було вирішальним для Капітана чинником. Він широко розвів руки, наче починав розминку. Потім опустився на носки, став у позу бігуна — і побіг після нечутного пострілу стартового пістолета. Оббіг свій оранжевий «форд» ззаду й фінішував біля передніх дверцят. Відчинив багажник, вийняв нерозпечатану пачку цигарок і закурив. 

Наступні пів години він чекатиме біля машини постійного клієнта, не відлучившись навіть на оглядовий майданчик, звідки відкривається краєвид на лівий берег Києва. Едемові, який щоранку обирав для пробіжки різні частини міста, жодного разу по поверненню не вдалося застати Капітана за якимось іншим заняттям, окрім куріння або телефонної розмови з дружиною. Він не дивився ролики в телефоні, не сьорбав каву, поставивши стаканчик на дах машини, і не дрімав за кермом. Часто, звісивши руку з вікна, Капітан просто спостерігав із однаковою байдужістю чи то за жвавим центром, чи то за сонною околицею Києва. 

Едем не міг пояснити собі, чому сьогодні вибрав для пробіжки Маріїнський парк. Він прокинувся з мідним присмаком у роті і з пів хвилини не розплющував очей, марно сподіваючись зберегти в пам’яті рожеве марево сну. Умившись, викинув у відро для сміття пляшку і прибрав сліди вчорашньої пиятики. Він знав: єдиний засіб не скотитися в алкоголізм — дотримуватись ритуалів. Одним із них була незмінна чистота у квартирі, другим — обов’язкова ранкова пробіжка або швидка ходьба, якщо отруєний організм не встигав відновитися за ніч. 

Останні дні були сповнені тривоги й неприємностей. Вони мали змінитися білою смугою, й Едем заявив самому собі, ялозячи одноразовою бритвою по підборіддю, що це станеться саме сьогодні. Маріїнський парк був підготовкою до дива. Нагородою дню за ще не здійснений подвиг. 

Якби ж Едемові сказали, що цей вівторок може виявитися для нього останнім, він би повірив і в це. 

Старт давався через силу — усе-таки Едему вже було далеко не двадцять, щоб успішно поєднувати алкоголь увечері зі спортом уранці. Пробираючись поміж мілкими калюжами, він побіг углиб парку, аби заховатися від гамору міста, що прокидалося. Він ніколи не розумів людей, які виходили на пробіжку в навушниках — так можна було не почути найголовнішого, але зараз Едем віддав би перевагу музиці, а не стуку власного серця. Густий запах прілого листя вимагав, щоб бігун забув про звуки й барви світанкового неба, зосередився на одному органі чуттів і просто дихав на повні груди. 

Едем підтюпцем добіг до обгородженого комплексу споруд, наче навмисне втиснутих архітектором у тіло парку. Едему не раз траплялося бувати тут, у Міністерстві охорони здоров’я, і він міг твердо сказати, що воно не відрізнялося від інших міністерств здоровою атмосферою. У вікнах установи не було жодних ознак життя, тільки в глибині двору шурхотів віником двірник. Він не єдиний, хто вже почав свою роботу. Парубійко в яскраво-оранжевій сорочці, наче зітканій із зібраного в парку листя, уже встиг привезти свою кав’ярню на колесах і тепер встановлював рекламний стопер. На листі фанери була зображена дівчина в викличній сукні й капслоком повідомлялося: «ІНТИМ ТУТ», трохи меншим шрифтом уточнювалося: «не пропонують, зате є чудова кава». Відволікшись на Едема, який пробігав повз, хлопчина кивнув йому як давньому знайомому. Едем усміхнувся у відповідь. 

Біля оглядового майданчика кросівки обважніли — наче мокрого піску насипали — і Едем перейшов на швидку ходьбу, посміхаючись тепер Дніпру, одягненому в золотистий плащ Трухановому острову та кубикам багатоповерхівок на лівому березі. Було зрозуміло, чому хлопець привіз свою кав’ярню саме сюди. Треба мати певну силу волі, щоб не зупинитися тут на п’ять хвилин випити кави. 

Довгі лави на алеї поряд із закритим для відвідувачів Маріїнським палацом занесло листям. Тут панував напівморок лісу. Едема час від часу обдавало бризками з дерев. Він пройшов половину алеї, коли з літньої сцени заграла пісня. У вухах знову застукотіла бас-бочка, бо Едем знав цю пісню напам’ять. І тут вона здавалася чи то передвістям, чи то насмішкою долі. 

Під крилом Мушлі на відполірованій тисячами ніг дерев’яній підлозі танцювала пара — хлопець у забризканих дощем окулярах і тоненька дівчина. Вона пурхала у своїх черевичках так легко, наче й не було ні цих п’ятисантиметрових підборів, ні цієї безсонної ночі. На краю сцени лежала недбало кинута весняна куртка, поряд із нею — ввімкнений на повну гучність телефон, у якому потрібної миті зуміла знайтися потрібна пісня. 

Не зводячи очей із танцівників, Едем обійшов ряди мокрих лавок і сів на крайню. Танцюрист вів партнерку невпевнено, боячись помилитися на крок і розсіяти чари. Без сумніву — хлопець назавжди запам’ятає цей парк, цю пісню й тепло її рук. 

І повзе ліниво човен, і воркоче, і бурчить: 

«Відки взявся я — не знаю; чим прийдеться закінчить…» 

Хвиля радісно плюскоче та леститься до човна, 

Мов дитя, цікава, шепче і розпитує вона... 

Едем простягнувся на лавці, не зважаючи