Рустем Халіл - Часу немає, Рустем Халіл

на холодок, що поповз по вмить відсирілій толстовці. Небо було чисте, як сон немовляти. 

Що ж, думав Едем, як би не склалася доля хлопця, з якими невдачами йому не доведеться зіткнутися на своєму шляху, у його житті все одно був цей танець. А це вже чимало. У свої сорок Едем так і не виконав обіцянки про схожий танець. 

Дівчина спіткнулася і скрикнула, але партнер міцно тримав її за талію. 

Багато років тому, у другій половині серпня, у випарах бензину, серед автобусних гудків і людського потоку розлучалася пара. Дівчина з рудим волоссям ховала обличчя на грудях худорлявого хлопця. А він думав: якщо прощання затягнеться ще на п’ять хвилин, його серце не витримає. Час від часу він перевіряв свого квитка — не через страх, що вкрадуть, а намагаючись перемкнути частину своєї уваги на буденні дрібниці. 

На плечах хлопця висів рюкзак, у рюкзаку лежав паспорт, у паспорті стояла віза, а за візою мріла успішна кар’єра. Дівчину звали Інарою, їй було двадцять два, і веснянки на її обличчі утворювали сузір’я Діви. 

Лежачи на лавці, Едем чітко побачив цю сцену на блакитному екрані неба. 

Водій автобуса погасив цигарку об ковпак колеса сусіднього автобуса, піднявся у свій, понуро оглянув салон і кинув виразний погляд на останнього пасажира. 

— Люба, мені вже час, — прошепотів Едем. 

— Я повернуся додому й відразу ж почну листа про те, як за тобою скучаю, — Інара підвела голову з його грудей і безсило опустила руки. — Листа на двісті сторінок. 

— Пам’ятаєш той вечір після концерту, коли ми пішли в парк, і самотнього музиканта на літній сцені? Ти хотіла танцювати, а в мене вже гули ноги, і я сказав: «Іншим разом». 

Інара кивнула, як людина, для якої таке запитання образливе, — адже вона пам’ятає кожну хвилину, проведену разом із ним. 

— Я повернуся на канікулах, і ми неодмінно сходимо в парк. Знайдемо цього або якогось іншого музиканта, і я запрошу тебе на танець. Обіцяю. 

— Я замовлю йому пісню про човен. 

Водій втратив терпіння, і двері з шипінням зачинилися, ледве не прищемивши Едемові ногу. 

Зачіпаючи пасажирів рюкзаком, Едем заліз колінами на перше ж вільне сидіння й, висунувшись у вікно, вигукнув: 

— Так і буде! 

Інара йшла поруч із автобусом, що виїздив із парковки. Почувши обіцянку, спинилася, наче тільки й чекала цих слів… 

Тоді, прощаючись на рік із київськими вулицями — з поспішними перехожими, зі стовпами в обладунках столітніх оголошень, із щедрими розсипами кіосків, із просторими тролейбусами й, звісно, з парками, скверами та галявинами, — Едем шкодував, що йому вже двадцять п’ять, а він так багато не встиг зробити і ще більше — сказати. 

Через місяць він сходив на пошту по товстий конверт. У ньому лежав загальний зошит у лінійку. Кожна сторінка була списана одним словом — «скучаю». А на останній Інара простим олівцем намалювала парковий ліхтар і пару, яка кружляє в танці. 

Човен поплив далі до своєї мети, пара зібрала речі й пішла зі сцени. Та Едем не помітив, що перлина викотилася з Мушлі. Лежачи на мокрій лавці, він думав про те, що найкращі роки минули, а він так і не виконав своєї обіцянки. 

 

— Сьогодні ви бігали довше, ніж зазвичай, та-ак, — констатував Капітан, ледве його оранжевий корабель вибрався з бруківки на асфальт. — Неочікувана активність від людини, в мішки під очима якої може вміститися урожай яблук із невеликого саду. 

— Проміняв пробіжку на спогади. 

Машина різко загальмувала — «форд» підрізали. Але Капітан не відповів ані жестом, ані лайкою. Спокій, що перетворював його на головного флегматика київських вулиць, вражав Едема, поки одного разу таксист сам не пояснив, з якого джерела він цей спокій черпає. «Від нервів одні збитки та ризик не дожити до Альцгеймера», — сказав Капітан і перейшов до теми погоди. Він уважав, що такого пояснення цілком достатньо. 

— А в мене немає жодних спогадів про Маріїнський парк — я в ньому зроду не був, — сказав між іншим Капітан. — Власне, як і в інших парках, та-ак. 

— Капітане, як же так можна? — здивувався Едем. — Я ж думав, ви весь Київ знаєте назубок. 

— Там, де можна проїхати машиною. Тому знаю назубок усі під’їзди до парків, але всередині вони залишаються для мене таємничим островом. 

— А замолоду ж запрошували майбутню дружину прогулятися парком? 

— Прогулятися запрошували всі інші, а я запрошував проїхатися, і цим відрізнявся від прищавих кавалерів. Окуляри й томик віршів — це не рідкість, а от білі «жигулі» — так. Щоправда, їй не подобалося, що в салоні постійно пахло тройним одеколоном. 

Зараз, усім на втіху, у салоні пахло вишнею та ще трохи тютюном. Із нахабством постійного клієнта, яке можна пробачити, Едем потягнувся до пачки цигарок, кинутої водієм на торпеду, і виявив, що на три патрони цей патронташ уже опустів. 

— Ви найпрактичніший із усіх людей, які мене оточують, — сказав Едем, — а мене, завважте, оточують здебільшого адвокати, часом ще судді та шахраї, даруйте за тавтологію. Але витрачати здоров’я й гроші на тютюн — так непрактично. Це допомагає вам згаяти час в очікуванні клієнта? 

Вони знову спинилися на світлофорі. 

Капітан, не відриваючи руки від керма, показав пальцем на рекламний борд, що анонсував у найближчу суботу концерт найвідомішого українського рок-гурту «Часу немає». 

— Часу все одно немає, тому й гаяти нічого. І повірте, цигарки дуже практична річ — вони зберігають мій шлюб, та-ак. Аби я не курив, то виходило б, що я заробляю гроші, а витрачає їх на себе тільки дружина. А з цигарками я роблю свій внесок у спустошення сімейного бюджету і збереження терпимості в нашому шлюбі. 

На наступну афішу «Часу немає» вони натрапили через чотири квартали, і Капітан знову ткнув у неї кістлявим пальцем. 

— Як я й казав: часу немає. Варто це зрозуміти, і неврози надалі траплятимуться вам тільки у книжках, включно з художніми. 

Борди з рекламою нагадали Едемові студентські часи. Шлях від дому до університету забирав годину. Поганий асфальт до в’їзду в місто і старі ресори автобуса не давали читати в дорозі, і Едем перестрибував поглядом з одного рекламного щита на узбіччі на інший, заносячи у вогнетривку шафу своєї пам’яті безглузді рядки про шоколад із новим наповнювачем та про надійну черепицю. Він ненавидів придорожню рекламу: кожен щит відволікав його від доглянутих будиночків, розмальованих зупинок, ранкових гамірних кафе обабіч, заправок із написаними крейдою цінами на пальне — від самого життя. Але опиратися цьому було