Рустем Халіл - Часу немає, Рустем Халіл

— Судячи з кількості афіш, «Часу» надто багато, — скаламбурив Едем. 

— У суботу його стане ще більше. Уявіть, син подарував на річницю нашого весілля квитки на їхній концерт, та-ак. Відтоді, як одружився, геть перестав цінувати гроші. То все його дружина, звісно. Я навмисне вчора взяв замовлення на Театральну, щоб забігти в кіоск і дізнатися їхню реальну вартість. Хто витрачає стільки грошей на таке? Увімкни програвач і слухай безплатно! — Капітан обурювався, але Едем вловив у його спічі фальш. 

Телефон пропищав новим повідомленням, і Едем із досадою згадав, що не вимкнув його перед пробіжкою. Поки Едем був у кросівках, ранок належав лише йому. Телефон був іншої думки, він задзвонив. Номер виявився міським і незнайомим. Едем скинув виклик, перевів апарат у режим польоту й заходився масажувати налиті литки. 

— Ви ж практична людина. Оскільки квитки все одно куплені, не скаржтеся, а насолоджуйтеся. 

Капітан хитро примружився. 

— А хто вам сказав, що я не насолоджуюся, скаржачись на марнотратство мого сина? 

Машина заїхала у внутрішній двір житлового комплексу й зупинилася на вузенькому п’ятачку біля під’їзду. 

— Останнє слово завжди залишається за вами, Капітане. У моїй роботі зазвичай буває навпаки, — Едем поліз по гаманець. — І це одна з причин, чому я їжджу на пробіжку тільки з вами. 

Він забрав сумку, зачинив двері й почув за спиною, як опускається скло. 

— А знаєте, чому я їжджу на пробіжку, Едеме? — відповів Капітан йому у вікно. — Не тільки тому, що мені подобається спостерігати, як сила волі витягає вас із ліжка на київські вулиці, якою б не була погода і скільки б учора ви не випили. Іноді ви повертаєтеся в машину, побувавши в місцях, доступних тільки пішим, і мені стає спокійно: значить, та частина мого міста, якої я не бачу, проінспектована вами і з нею все гаразд. 

І, наче соромлячись своєї відвертості, Капітан різко зрушив машину з місця. Останнє слово, як завжди, лишилося за ним. 

Едем вийшов на балкон у халаті, з чашкою м’ятного чаю. Вирішивши пів року тому переїхати в житло з краєвидом на Дніпро, Едем вибрав цю квартиру через те, що лише тут балкон виявився незаскленим. Тепер, стоячи босяка на тонкому килимку, він підставляв обличчя під поки що м’яке сонце, пив гарячий чай і не думав про погане, а отже, вибір був правильний. 

Зрештою ногам стало зимно. Едем повернувся в квартиру, увімкнув зв’язок на телефоні й узявся шукати свіжу сорочку. Джмелями продзижчали три повідомлення: Едемові намагалися додзвонитися. Два номери були незнайомі, третій належав його юристові — мабуть, хотів призначити зустріч і закінчити всі формальності з заповітом. 

Едем розшукав його в одній із тих юридичних контор, що туляться в залитих холодним світлом підвалах спальних околиць Києва, вивчив профіль у facebook, аби захистити себе від спільних знайомих, і врешті подзвонив. Він не сподівався, що юрист візьметься до роботи так скрупульозно й наполегливо, — можливо, він прогуглив Едемове ім’я й тепер хотів показати себе перед колегою в найвигіднішому світлі. Але виявилося: перед тим як поставити свій підпис під заповітом, треба подолати певний психологічний кордон, а Едем із запізненням зрозумів, що ще не готовий до цього. Однак юрист не заспокоювався. Він знав, що прийомні батьки Едема вже померли — вони всиновили хлопчика далеко не молодими людьми. Дітей і дружини в Едема також не було. Тому юрист із підвалу на околиці Києва не хотів, аби майном його клієнта розпорядилися поза його волею, і вирішив не злазити з нього, доки не будуть залагоджені всі формальності. 

Едем якраз займався віндзорським вузлом, коли телефон завібрував знову. Незнайомий міський номер, імовірно — той самий, що порушив його ранковий дзен. 

Дзвонили зі слідчого ізолятора. Молодий лейтенант, прізвища якого Едем не розчув, мимрив, раз у раз повторював «ну, словом» і зміг до ладу пояснити тільки те, що з підзахисним Едема — Олегом Фростовим — сталася НП, і адвокатові треба негайно приїхати. 

Робочий день брав своє, і на балконі з краєвидом на Дніпро від нього не сховаєшся. 

Фростов був душевним болем Едема. 

Півтора року тому молодий бухгалтер, який ще не відмовився від звички двічі перевіряти підсумкові розрахунки, виявив розбіжності у фінансовій звітності своєї будівельної компанії. У пошуках істини він вирушив до начальства. Декоративне внутрішнє розслідування врешті-решт привело до самого ініціатора перевірки. Йому запропонували тихенько піти, а коли Фростов відмовився, звинуватили в шахрайстві. 

Едем знав: Фростов не винен, його позбулися, зробивши цапом-відбувайлом. Адвокат був упевнений, що справа виграшна, оскільки слідство не надасть жодного, бодай трохи переконливого доказу. Едем боровся так, як борються за останню справу в житті. 

Суд виніс Фростову вирок — шість років ув’язнення. 

Едем подав на апеляцію, але це мало що могло змінити. Доля молодого бухгалтера була назавжди зламана. 

Тепер, соваючись від нетерплячки в салоні таксі, Едем боявся одного — аби його підзахисному не заподіяли якоїсь шкоди. 

Таксист демонстрував чудеса спритності, балансуючи на межі дозволеного правилами руху й не відмовляючи собі в дорожньому хамстві. Річ була навіть не в обіцяному пасажиром подвійному тарифі. З одного лише погляду на Едема й на клубок у місці, де мав бути віндзорський вузол, ставало зрозуміло, що його поспіх — це не забаганка кар’єриста, який спізнюється на діловий сніданок, а як мінімум справа державної ваги. 

Сталася біда — це Едем зрозумів за квартал од місця призначення. Вулицю заполонили поліційні машини. Уся крайня смуга й частина тротуару на під’їзді до СІЗО виявилися зайняті дорогими автомобілями з синіми номерами — приїхало начальство. За поліційними зупинилася карета швидкої допомоги і два автобуси з бійцями спецпризначення. 

Поліціянти не огородили ділянку стрічками, але все ж таки виставили оточення. Якийсь зівака знімав відео на телефон. Інші коментували між собою все, що відбувається, й одразу ж, до загальної втіхи, вигадували нові й нові подробиці. 

Едем залишив таксистові дві сотні й, не чекаючи решти, кинувся з посвідченням у руці до одного з бійців в оточенні. 

— Я адвокат засудженого Олега Фростова. Мене викликали. 

Боєць кивнув капітану, який стояв віддалік, і Едем був змушений повторити свою історію в її розширеній версії. Капітан із сірим, наче пилом засипаним, обличчям забрав посвідчення юриста й відійшов. Зівака перевів камеру свого телефона на Едема, і решта цікавих почали групуватися навколо нього, вирішивши, що це джерело здатне вдовольнити їхній невгамовний інтерес. 

— Що там відбувається? — спитав Едем,