Рустем Халіл - Часу немає, Рустем Халіл

«Оператор» розчаровано розвернув свою камеру, і юрма розійшлася на вихідні позиції. Тільки один із натовпу, судячи з масної плями на запраній футболці та з шестилітрової пляшки води біля ніг — місцевий мешканець, який ще не встиг зібрати свій гурток за інтересами, виявив прихильність до Едема. 

— Терористи, — зі знанням справи повідомив він. 

— Якби було так, усі сторонні машини обшукали б, а потім прибрали би з вулиці, — заперечив Едем. 

— Значить, не терористи, — погодився зівака. — Я чув постріл. 

Шлагбаум на під’їзній дорозі до синіх воріт ізолятора опустили. На балконах двох сусідніх п’ятиповерхівок було чимало люду — вочевидь, вони не поспішали на роботу. Едем подумав, що це чи не вперше мешканці квартир, чиї вікна виходять на СІЗО, задоволені такою обставиною. 

За хвилину повернувся капітан, віддав Едемові документ і кивнув, запрошуючи за периметр. 

— Цигарки не знайдеться? — капітан вирішив скористатися ситуацією. 

— Я чув, тут і без цього стріляли. 

Капітан стишив крок, думаючи, як відповісти на нахабство, повернув до кишені запальничку, яка не знадобилася, й урешті зажадав тоном, що не допускав заперечень: 

— Віддайте ваш телефон. Тут зйомка заборонена. 

— У мене телефон, а не камера. І залишу я його тільки на прохідній у чергового, якщо треба буде, — у тон йому відповів Едем, розуміючи: якщо вже його пропустили за периметр, то через телефон назад не виганятимуть. 

Розрахунок справдився. Капітан подумки відлупцював Едема гумовою дубинкою, а вголос застеріг: 

— Не знімати й не дзвонити. У вашого клієнта вогнепальна зброя. 

Едему знадобився десяток секунд, щоб осмислити почуте, але повірити він не міг. Олег Фростов, худий ботанік, якому для повноти образу не вистачало окулярів у роговій оправі й розтягнутого светра. Олег Фростов, що полюбляв вести підрахунки на кишеньковому калькуляторі й замість кулькової ручки брав простий олівець. Той Олег Фростов, якого Едем не зміг витягти з жорен судової машини, сьогодні зламався і зважився на відчайний крок. 

— Що сталося? — після кількох секунд слабкості Едем опанував себе. 

Капітан удав, що не почув. 

Біля будівлі слідчого ізолятора, відгородившись від входу поліційною машиною, керувала процесом група в цивільному. Один з її учасників, помітивши Едема, кинувся йому назустріч. Його обличчя здалося Едемові знайомим. 

— Вам розказали? — вигукнув він, коли до Едема залишалася відстань стрибка Інеси Кравець. 

— Що сталося? 

— Накинувся на охоронця й забрав у нього зброю. 

Чоловік узяв Едема за лікоть, і той нарешті пригадав, хто це, — радник міністра внутрішніх справ. Дивно, що він упізнав Едема — їх якось познайомили, але на цьому все спілкування й завершилося. Радник підвів адвоката до групи, ядро якої складали силовики різних рівнів та відомств із однаково цегляними обличчями й неосяжними таліями. 

— Я адвокат Фростова, — Едем вирішив не чекати, доки його представлять. 

— Схоже, йому знадобиться кращий адвокат, ніж ви, — зауважив один. 

— Сьогодні вранці вашого підзахисного Фростова збиралися етапувати, — радник розповідав цю історію вочевидь не вперше, і було помітно, що це йому приємно, підкреслює його значимість. — Усе сталося у внутрішньому дворі. Він накинувся на охоронця й забрав у нього пістолет. Ми вважаємо, що він не планував цього заздалегідь, а скористався моментом, хоча начальник СІЗО (куди він, до речі, відійшов?) вважає інакше. Фростов вистрелив у повітря, щоб усі розбіглися, і зачинився зсередини в автозаку. Вимагає зустрічі з журналістами. Хоче поскаржитися на несправедливий суд. От і все, що вам треба зараз знати. 

— Не все, — Едем відчував, що радник недоговорює. — Чому ви вирішили, що його напад на охоронця не був запланованим? 

Радник трохи знітився, не знаючи, чи може він ділитися цією інформацією, й вочевидь очікував на допомогу від присутніх чинів. 

— Спершу він вимагав зустрітися з вами, — влився в бесіду коротко стрижений полковник із бичачою шиєю; з його втомленого, дещо роздратованого голосу стало зрозуміло, хто тут насправді все вирішує. — Але не встигли вам додзвонитися, як Фростов передумав і зажадав зустрічі з журналістами… А однорукому хто повідомив? 

Останнє зауваження полковника стосувалося остриженого наголо чоловіка, який якраз проходив крізь оточення й наближався з упевненістю атомного криголама. На його правій руці була чорна шкіряна рукавичка — найупізнаваніший атрибут виконувача обов’язків антикорупційного прокурора Мостового, — кисть він утратив у боях на Донбасі. Едем ще не зустрічався з Мостовим, але відео його виступу в парламенті перед затвердженням передивлявся двічі. «Може видатися, що моя обіцянка боротися з корупцією — це тільки данина традиції, не наповнена реальним змістом. Даю слово: це не так. У нашій країні зараз тривають дві війни. Одна — на сході: з ворогом зовнішнім, який ховається у Кремлі. А друга — громадянська: війна корупціонерів зі своїм народом. У кожній із цих двох війн я твердо знаю, на якому я боці, і для мене справа честі боротися так запекло, як зможу. І справа життя, якщо хочете», — говорив Мостовий із трибуни, і Едему хотілося йому вірити. Певно, повірив і президент — і Мостового, який виграв конкурс на посаду антикорупційного прокурора, досі не затвердив. Так він і працював — в. о. 

— Коли такі святенники опиняються поряд, завжди треба перевіряти, чи на місці твій гаманець, — сердито зауважило одне з цегляних облич. 

Бичача шия кивнула комусь позаду Едема, і той устиг помітити чорну спину бійця спецпідрозділу, який щезав за дверима прохідної. Юриста кольнуло недобре передчуття. 

— Де він? — спитав Мостовий замість привітання, чим підтвердив чутки про свій важкий характер. 

Йому могли відповісти грубощами — врешті-решт він не був тут нічиїм безпосереднім керівником, але ніхто не хотів стати ворогом одного з найвпливовіших правоохоронців країни. 

— У внутрішньому дворику, біля наскрізного виходу. Там досить просторо, і снайпери тримають на мушці автозак, якщо раптом він почне палити, — першим не витримав мовчанки радник міністра. 

— Ніхто не постраждав? 

— Усі розбіглися, як таргани, — приєдналася до розмови бичача шия. — Ви ж хочете подробиць? Засудженого Дроздова збиралися перевезти з ізолятора. Згідно з постановою суду, його осудили на шість років колонії загального режиму… 

— Фростова, — втрутився Едем. — І йому зоставалося три роки. 

— Про цей строк тепер можна забути. Ваш Дрозтов накинувся на конвоїра й забрав у нього зброю. Потім — під дулом пістолета — ключ від кайданків. Розігнав усіх, для переконливості стрельнувши в повітря, і заліз в автозак. 

— А чому людина, якій залишилося три роки, зважилася