Рустем Халіл - Часу немає, Рустем Халіл

Нарешті мама все зрозуміла, і її рука міцніше стиснула дитячу долоню. 

— Ти ніколи не їв винограду, — з жахом сказала вона самій собі і трохи прискорила ходу. 

Едем не розумів причини маминої метушливості. Потрібне їй ательє виявилося за рогом. Мама вийшла від кравчині майже відразу, без згортка в руці, вони швидко пройшли слизькою бруківкою повз сірі стіни і вскочили в автобус. Едем примостився біля вікна. 

Вийшли вони коло площі, де люди в однаковій синій формі зводили з арматури величезну конусоподібну споруду. Мама знову взяла Едема за руку. Цього разу вони рушили очищеним від снігу тротуаром уздовж магазинів. Едем примружився від незвично яскравого світла, що лилося з височезних ліхтарів, святкових вітрин, трамваїв, відбивалося від рейок, бруківки та чавунних урн. Навіть церковні бані за будинками сяяли блакиттю. 

Коли вони дійшли до ринку, Едема наче морською хвилею накрив аромат апельсинів і людський гомін. Переляканий, він міцніше стиснув мамину руку. 

На ринку материна похапливість кудись зникла — тепер вони без поспіху походжали між рядами. Поруч пропливали дерев’яні ящики з яблуками та мандаринами, звисали з натягнутих ниток грона бананів, височіли правильні піраміди хурми. Едем досі не здогадувався, чого вони шукають. Раптом мама спинилася — і перед його очима з’явилася картонна коробка, з якої чорніли акуратно викладені на білий папір грона винограду. Відполіровані чорні камінці світилися зсередини, наче їх висікли з мармуру, вставивши в серцевину промінець, украдений у сонця. Людина, якій спаде на думку розділити цей витвір мистецтва на окремі виноградинки, поза всяким сумнівом, бездушна. 

Едем підвів очі на маму й, угледівши її перелякане обличчя, теж злякався: такою він бачив її лише раз — коли примудрився впасти з конячки на каруселі. Мама дивилася кудись поверх людських голів. Едем намагався зрозуміти, що саме могло її наполохати, але він не був супергероєм із рентгенівським зором. 

— Сонечко, нам треба йти, — сказала мама і знову пришвидшила ходу. 

Виноград залишався в коробці, але Едем відмовився б од усіх ягід світу, аби лише не бачити нажаханих материних очей. Він дріботів поруч, намагаючись іти навіть швидше, ніж вона. 

— Оксано, — раптом задеренчав жіночий голос, і літня дама з відвислими мочками вух і занадто яскравою помадою перегородила їм шлях. 

Якби Едем не злякався, то напевно занив би від болю — так сильно мама стиснула йому руку. 

— Оксано, яка я рада вас бачити! А це Дмитрик? Почекай, я Жужу покличу, він вибирає соління, — випалила дама за пів секунди. 

Мама скинула крижані окови. 

— Ви помилилися, — сухо відказала вона й, обігнувши даму, упевнено рушила до виходу. 

Едем не озирався. Йому здавалося: варто їм із цією дамою зустрітися очима, як вона вимовить червоними губами якесь прокляття — й Едем застигне, точнісінько, як відполірований виноград в отій коробці. 

Вони повернулися додому, і мама відкоркувала вино, куплене на свята. За крок від своєї кімнати Едем почув, як задзижчав телефон. Едем зачаїв подих, сподіваючись почути розмову, але мама майже шепотіла в слухавку. 

Едем кинув шапку на стілець і взявся стягати светра. Та страшна жінка з відвислими мочками досі не виходила з голови. Але не лише страх не давав Едемові спокою. Десь на околицях свідомості, у маленькій скриньці в кутку горища, давно ховалося відчуття якоїсь таємниці. Вона достигала, як зелений помідор. Сьогодні на ринку ця скринька відчинилася — той помідор уже вдягнув червону сорочку. 

Едем увімкнув світло — так йому краще думалося — і кинувся на заслане ліжко. 

Він вибудовував логічний ланцюжок. Мамин погляд поверх фруктів, її раптове рішення іти геть, дама між рядами, червона помада, Дмитрик і Жужа, мамині слова, що дама помилилася. 

Але чи справді дама помилилася — вона правильно назвала маму на ім’я? 

Холодний здогад щупальцем схопив Едема за потилицю й поповз, розростаючись, донизу, по спині. 

Мама збрехала. Вони з дамою були знайомі. 

Але хіба ж мама здатна брехати? 

Едем згадав, коли вперше побачив їх із татом у дитячому будинку, — вони сиділи, тримаючись за руки, на канапі біля кабінету директора, а Едем, тайкома гуляючи забороненим для прогулянок крилом, неймовірним зусиллям волі подолав несміливість і пробіг перед ними. Одного погляду на цих людей вистачило, аби зрозуміти — вони не знають зла. Вони живуть у світі, де вечеря завжди гаряча і з м’ясом, на простирадлах немає жовтих плям і люди ніколи не брешуть одне одному. Бути чесним — це те, чого потім учитиме Едема батько: бути чесним перед іншими, але передусім — перед собою. 

Чому ж мама сьогодні збрехала? Кожне нове запитання було страшнішим за попереднє. 

Хто такий Дмитрик? Може, батьки приховують од Едема існування ще одного сина? А може, Едем — не перша всиновлена ними дитина? І що тоді сталося з попередньою? 

Едем здогадувався, де зможе знайти відповідь — у кімнаті батьків. 

Там, на шафі, за стосами книжок із медицини, ховалася коробка з сірого картону. Якось в Едема пішла кров із носа. Притиснувши долоню до обличчя, він увірвався в батьківську спальню й застав маму на ліжку з коробкою на колінах. Картонна кришка зачинилася відразу ж, але мама зайнялась Едемом, лише повернувши свої секрети на шафу. 

Едем збрехав би, якби сказав, що йому ніколи не кортіло в ту коробку зазирнути. Але тепер усе було інакше: якщо на одній шальці терезів лежала порядність, то на іншій — страх. 

Папа розмовляв із Едемом про страх. Перший день навчання на новому місці. Едем вріс у землю, спостерігаючи за швидким потоком одноліток у чистих і нових шкільних формах, у таких самих, у якій уперше був він сам. Едем відмовився від пропозиції батьків провести його до класу, остерігаючись бути схожим на матусиного синочка, а тепер зрозумів, що влитися в цей потік геть неможливо. 

— Боятися — не сором, — папа виник поряд рідним острівцем, — часто чи рідко, та кожен відчуває страх. Але ніколи не дозволяй страху захопити себе. 

І тепер Едем вирішив: єдина можливість не дозволити страхові захопити себе — знайти відповіді на свої запитання, бо жінка з яскраво-червоними губами приходитиме до Едема в сон і сичатиме, сичатиме, сичатиме прокляття, поки одного разу, прокинувшись, він не відчує, що не може ворухнути ні руками, ні ногами, і зрозуміє, що приречений решту життя прожити у своєму ліжку. 

Едем прочинив двері. На кухні стукав ніж — мама нарізала салат. Батько мав повернутися до вечері. Треба зважуватися — бо цієї ночі ота дама нашепче