Ольга Християнчук - Пшеничка для мільйонера , Ольга Християнчук

Різко розвертаюсь на бік, закриваю очі, відчуваючи сильне роздратування. Мені не варто про нього думати, він мені не пара. Скоро я їду у столицю влаштовувати життя, а він комбайнер і після завершення жнив повернеться додому. А може в нього є дружина? Все можливо.

Наступного ранку прокидаюсь дуже рано. На кухні застаю батька і маму. Роблю собі каву і сідаю поруч з ними.

- Чули вчора концерт уночі? - запитую, сьорбаючи гарячий напій. - Денис знову приходив п'яний.

- Я міцно спав, - відповідає спокійно тато, навіть не здивувавшись. - А наше вікно було зачинене, тому ми все пропустили.

- І що було? - цікавиться мама, хилиться і уважно дивиться на мене. - Скандалили з Ларискою? От приставучий, вона вже замучилась з ним.

- Ні, у неї тепер є захисник, - кривлюсь. - Тимур вийшов і прогнав його.

- Правильно зробив, - киває тато, зиркає на мене коротко. - Тимур тямучий чоловік. Може в них щось зростеться.

- Ти ж вчора казав, що він телепень, що зіпсував тобі кусок поля, - хмурюсь на тата, мені не подобається хід його думок. Теж мені пару знайшов.

- Так, у роботі в нього інколи проблеми, але як чоловік він мені нормальний. Для Лариски зійде. Даю на відсіч руку, що вона вже обирає весільну сукню.

- Ну і нехай, - різко встаю, чим дивую батьків. - Піду прогуляюсь у дворі.

Чому я маю обговорювати Ларискине особисте життя? Мене це не стосується. З кавою в руці виходжу з будинку і проходжусь подвір'ям. Вдихаю повні груди ранкового прохолодного повітря і відразу заспокоююсь. Сідаю на лавку біля паркану і п'ю каву. Підбігає Барон і радісно махає хвостом, щоб я його погладила. Мушу почухати його за вухом, бо не відчепиться.

- Доброго ранку, - раптом лунає над головою.

Я підстрибую і ледь не розливаю на себе напій.

- Доброго, - піднімаю погляд на Тимура, котрий сперся на паркан і посміхається мені.

- Нащо ж так підкрадатись?

- Я думав ти чула, як я підійшов, просто ігноруєш, - його коментар дратує і я фиркаю. - Добре виспалась?

- А мало бути інакше? - підводжусь, бо не зручно, коли він нависає наді мною.

- Ну, через вчорашній інцидент.

- То ти мене помітив, як я підглядала, - червонію.

- Ти не підглядала, а нахабно дивилась, лише поп-корну не вистачало, - показує свої тридцять два. - Я побачив тебе, як тільки вийшов.

О, а я думала, що така непомітна. Наївна. Тоді і Лариска мене бачила.

- Ти гарно його відшив. Думаю, він не скоро знову наважиться прийти.

- Некрасиво обзивати жінку, навіть, якщо вона твоя колишня, - Тимур більше не посміхається.

Я мовчки киваю, а в голові гадаю, невже в них так усе серйозно? Розглядаю його прискіпливо, зауважую, що він справді досить привабливий. У Лариски губа не дурна, якщо накинула на нього оком.

Тимур напевно читає мої думки, бо його обличчя виражає самовпевненість. Його погляд теж ковзає по моєму тілі. Я одягнена у старі шорти і футболку, тому почуваюсь непривабливою. Обіймаю себе руками, прикриваюсь від його уваги.

Наше мовчання перериває голос Лариски. Хто б сумнівався.

- Тимуре, ти забув обід, який я тобі приготувала, - вона підбігає до нього і протягує невеличкий пакунок. Бачить мене і незадоволено кривиться. - Про що ви тут розмовляєте?

- Просто знайомимось ближче, - відповідаю і потягую каву, котра вже вистигла.

- Дякую, Ларисо, але я навмисно його залишив, - чоловік віддає пакунок назад. - Ти не зобов'язана мені готувати. Я сам можу про себе подбати.

- Але мені не складно, - робить круглі очі.

Щоб не засміятись, знову п'ю каву. Не складно їй. Та Лариска найгірша кухарка на цілому світі. Її змусить готувати голодна смерть, або красивий неодружений чоловік.

- Все одно. Я не хочу нав'язуватись.

Якраз у цю мить з будинку виходить мій тато і прямує до нас.

- Доброго ранку, - вітається він з сусідами.

- Доброго ранку, Сергію Володимировичу, - говорить Тимур. - Під'їдете зі мною? Я якраз вас чекав.

- Звичайно, нам по дорозі.

Перш ніж піти до машини, Тимур ще раз дивиться на мене і ледь помітно посміхається.

За хвилину чоловіки їдуть і ми з Ларискою залишаємось віч-на-віч.

- Що це ти коїш? - раптом висловлює до мене претензію.

- Нічого, ми просто розмовляли з Тимуром, - дивуюсь, як швидко вона змінилась в обличчі.

- Не прикидайся невинною, - фиркає. - Я бачила, як ти стріляла очима до нього.

Її звинувачення безпідставні. Навіть якщо чоловік мені сподобався, це не значить, що я кидатимусь на нього як на кусок свіжого м'яса. Лариса судить по собі і в цьому її проблема.

- Мені вже не можна говорити з сусідами? - піднімаю здивовано брови.

- Говорити можна, - шипить, - конкурувати зі мною не можна. Тимур мій. Я його перша запримітила. Тому раджу тобі заспокоїтись.

- Ларисо, вгамуйся сама, - сміюсь в голос, бо зараз вона мене сильно розвеселила. - Не потрібен мені твій Тимур. Я просто була ввічливою. Він сам до мене підійшов, заговорив. Я взагалі у столицю збираюсь. Погостюю у батьків місяць і поїду.

- От і їдь, а тут тобі ловити нічого, - Лариса навіть не намагається бути привітною. Показує всю свою уїдливість. - Нарешті у нас нормальний чоловік з'явився і я не втрачу свого шансу. Я йому подобаюсь і скоро у нас все буде дуже серйозно.

- На здоров’я, - фиркаю, виливаю у траву залишки кави і прямую до будинку.

Заходжу на кухню роздратована. Це ж треба так вміти спаскудити настрій з самого ранку. Що вона взагалі собі думає? Нащо мені здався цей комбайнер? Лариска вважає, що всі такі голодні на чоловіків, як вона. Бідна і недалека жінка.