Anna Alice - Крок до кінця зими , Anna Alice

— Тобі, — насилу перегинаючись через підвіконня, Уляна простягає мені декілька гілочок пишного білого бузку.

— Ти як сюди залізла?

Я беру букетик з її рук, прикидаючи, що хоч кабінет і на першому поверсі, вікна все одно розтащовані доволі високо. А питати про те, відколи вхідні двері перестали користуватися попитом, я не наважуюсь з тієї причини, що Уляна, очевидно, з тих, хто легких шляхів не шукає.

— По трубі.

— Нехлюйство! — чується розлючений голос жінки звідкись знизу.

— Руда, — сповзаючи з підвіконня, Уляна завалюється в кабінет і сідає під вікном, спираючись на стіну спиною. — Голову на відсіч даю — не знала, що це її чагарник.

Прискаючи зі сміху, я обережно опускаю квіточки та сідаю навпроти, навпочіпки.

— Дякую.

Останнє моє завдання з мистецтва — натюрморт із живими квітами. Одногрупники написали його ще тижні два тому, і тільки я, як завжди, сідаю виконувати все в останній момент, коли ромашки в глиняному глечику вже вкінець зав'яли та всіяли драпування крихітними потемнілими пелюсточками. Вчителька такого розкладу, м'яко кажучи, не схвалила. Мовляв, треба було не з друзями без угаву спілкуватися, а роботою займатися, і що сьогодні ж натюрморт треба почати. Словом, де хочеш, там квіти й шукай. А Уляна, моя мила рятівниця, помітивши мої відчайдушні метання, люб’язно зголосилася допомогти.

— Мені подобається запах бузку.

— А в мене він асоціюється з мамою,— здригнувшись, каже Уляна.

— Чому саме цей запах?

— Я подарувала їй на день народження парфуми з ароматом бузку. Мама використовувала їх декілька разів і від неї пахло так, ніби вона місяць не залишала автівку.

У мене не виходить стримати сміху.

— Коли вона проходила, мені хотілося пристебнутись ременем безпеки. — хихикаючи, зізнається Уляна, перебираючи між пальцями край шнурка свого кеда.

Безтурботно сидячи в безмовності порожнього кабінету, ми почуваємося радісно та вільно. До того моменту, як до нас починають долинати уривки фраз вчительки та одногрупників, які повертаються до приміщення після того, як його провітрили.

Ми сідаємо на свої місця і повертаємося до роботи.

* * *

— Хочеш погуляти?

Обертаючись, я зустрічаюся поглядом з Уляною і притьмом киваю.

— Хочу.

Залишаючи територію школи мистецтв по закінченні заняття, я м'яко обіймаю Кіру на прощання. Після чого, сповнена радості, вирушаю з Уляною в подорож до автомобіля чорного кольору, що вже чекає на нас наприкінці вулиці.

— Вітаю.

— Вітаю, дітлашня, — відповідає старий і викручує кермо, виїжджаючи через арку на трасу.

— Діду, це Анечка. Анечко, це дід.

У салонному дзеркалі відбивається худорляве обличчя літнього чоловіка. Сиве волосся на сонячному світлі віддає срібним блиском, тонкий орлиний ніс, квадратне підборіддя та гострий, пронизливий погляд надають його блідому обличчю виразу непохитної рішучості. Він одягнутий у сірий джемпер поверх білої сорочки та штани антрацитового кольору.

— Що за висерка? — питається Уляна, закриваючи вуха.

— Це класика,— обурюється старий. — Така ностальгія. Пам'ятаю, під вікнами на грамофонах з друзями слухали.

— Увімкни, будь ласка, музику нашої ери!

— Діти, а ви про чайника Рассела чули? — раптом запитує він, змінюючи тему.

— Ні, — в один голос відповідаємо ми.

— Тепер знайте. Між Землею та Марсом по орбіті обертається порцеляновий чайник.

— Серйозно? — дивуюся я.

— Але його неможливо спостерігати за допомогою наявних у нас телескопів, бо він занадто маленький.

— Тоді звідки ти знаєш, що він існує?

— Знаю, і все.

— Звучить якось непереконливо… — відмовчавшись, укладаю я.

— А ти спробуй спростувати.

Я знизую плечима, поглядаючи на Уляну, яка   хмуриться, бо не розуміє, зводячи брови до перенісся.

— Маячня цей чайник! — раптом безапеляційно заявляє вона.

— Зараз ви, дітлахи, визнали моє твердження нісенітницею. Однак, якби існування чайника підкріплювалося стародавніми книгами, про його справжність говорили б вам у школі та щонеділі в храмах, то сумніви в його існуванні розцінювалися б як відхилення, — кинувши побіжний погляд у дзеркало заднього виду, він продовжує. — У цьому полягає основний сенс цієї аналогії, цього чайника Рассела. Не всі аргументи заслуговують на довіру, і необачно сліпо вірити у все.

— Тобто, навіть те, що говорять у школі, може бути неправдою?

— Може. Тому, якщо ви відчуваєте, що не згодні з чимось, ви завжди можете це заперечити. У дискусіях народжується істина.

— А істину теж можна заперечити?

— Можна.

Раптом запановує тиша. Створена ілюзія порядку руйнується як картковий будиночок під подувом вентилятора. Нам обом здається незбагненною думка, що у світі ніхто не знає, що є правда, а що ні. Ще й надто, правильного та неправильного — взагалі не буває.

— Ось мавпяча метушня, — нестримна лайка на водіїв інших автомобілів, що злітає з вуст цього душевного старого, лунає в суцільному  задумливому мовчанні.

— Гей, звільни дорогу! Я запізнююсь на роботу! — долітає  до нас нетерплячий голос чоловіка з машини позаду.

— Мені то що? У мене повно вільного часу, я на пенсії, — спустивши віконне скло, кепкує дід.

Виїжджаючи за місто, ми зупиняємось перед самотнім двоповерховим будинком та вибираємось з автівки. Попереду височить будова з колод темного кольору та даху із чорної черепиці. На подвір'ї нас збиває з ніг величезне, кудлате дещо — сенбернар.

— Я так сумувала, Бренді! — вигукує Уляна, коли пес задоволено лиже її розтягнуті усмішкою щоки.

— Дітлахи, барбекю не бажаєте? — запитує старий, прямуючи до будинку.

— Ні,— мотає головою Уляна.

— Ні, — крізь сміх відповідаю я, спостерігаючи за Бренді, який, почувши «барбекю», кидається до дідуся з заливистим гавканням. — Я вегетаріанка.

— Правда? — дивується Уляна, сидячи поруч на лужку.

— Правда, — сповнена гордості я ствердно киваю.