Anna Alice - Крок до кінця зими , Anna Alice

— Це круто, — вона з захопленням витріщається на мене, ніби щойно дізналася про те, що я є одним із членів таємної корпорації рятівників планети.

— Тоді як щодо морозива?

— Так! — водночас вигукуємо ми, і струхнувши з одягу траву та пил землі, біжимо до старого, який чекає нас на ґанку з терасою.

Усередині будинок виявляється не менш респектабельним та затишним, ніж зовні. Просторе приміщення виконане у холодних відтінках. На стінах оздоблення, оформлене дерев'яними рейками, що заходять на стелю; на підлозі покладено паркет.

— Тато казав, що дім дідуся — справжня Festung, — напівголосно каже Уляна німецькою. — Ходімо, покажу тобі своє улюблене місце.

Схопивши за зап'ястя, вона тягне мене в протилежний бік від кухні. Ми спішно проходимо через весь коридор і зупиняємось біля однієї з дверей. Уляна нетерпляче її відчиняє і робить крок убік, пропускаючи мене вперед.

— З глузду з'їхати, — зривається з моїх вуст.

На стіни спираються величезні книжкові стелажі з темного дерева, настільки високі, що торкаються стелі. Біля одного з них — височезна драбина, мабуть, для того, щоб дотягуватися до верхніх полиць. У центрі кімнати стоїть шкіряний диван і столик, а навпроти між стелажів розташований камін. На ньому стоять декілька рамок із дитячими замальовками кольоровою пастеллю.

Коли ми проходимо всередину, Уляна прикриває двері й ступає до низького столика. На ньому розташовується громіздкий старий патефон. Вона сідає на килим і підкладає під себе ноги, влаштовуючи у такий спосіб німий протест дивану,  трепетною обережністю опускає на платівку голку. Приміщення наповнюється світлим смутком. Музика звучить, переплітаючись з тихим диханням, тріском дров і розжеврілого вугілля.

Уляна торкається скронею холодної поверхні програвача і заплющує очі.

Її світлі вії легко тремтять, розпатлані кіски спадають на плечі.

Раптом з боку дверей долинає лопотіння.

— Бренді! — Уляна радісно кличе пса, який вихором залітає в кімнату. — У тебе чисті лапи? Чисті, хлопче?

— Сам відчинив двері… — здивовано протягую я.

— Він ще й не таке вміє!

Коли ми дослуховуємо цю платівку, Уляна акуратно прибирає її в конверт та на полицю, і ми залишаємо домашню бібліотеку.

— Я з мамою сюди часто приїжджаю. Їй подобається, що тут тихо на відміну від міста, і дідусь готує смачне барбекю у дворі. — крокуючи вперед довгим коридором, розповідає вона.

— А твій тато?

— Батьки розлучилися, коли я була маленька. І тато повернувся назад до Німеччини.

— То ти живеш лише з мамою?

— Ні. Точніше, якийсь час так і було, але тепер ні. У мене є вітчим і брат. Просто вітчим не любить дідуся, і ми приїжджаємо сюди лише з мамою.

— А як звати твого брата?

— Дітер. — відповідає вона. — Йому нещодавно виповнилося п'ять. А щодо твоєї родини?

— Мама, тато, два брати. — знизую плечима я.

— Молодші?

— Так. Лесик та Макс.

Ми заходимо до кухні. Уляна виловлює з холодильника відро пломбіру, і посунувши стілець до шаф, дістає три тарілки.

— Бренді, це тобі. — вона ставить перед псом, який безцеремонно вмостився на стільці, його порцію.

Після перерви на морозиво, Уляна знову спалахує захватною ідеєю і зістрибнувши зі стільця, хапає мене за руку.

— Куди ми йдемо? — цікавлюся я, ледве поспіваючи йти слідом.

— На другий поверх.

— А що там?

— Дідусь у більярді кулі катає.

— Ми гратимемо на більярді?

— Ні, — сміється Уляна, усвідомлюючи, що ще більше мене заплутала, і відчиняє двері.

— Ми до лісу,  — заявляє вона з упевненістю, якої цілком вистачає нам на двох.

— Відповідальний дорослий заборонив би дітям йти самим… — схиляючись над більярдним столом, цей чудовий вінтажний джентльмен зосереджено цілиться в кулю. — Добре, що я не такий. Розважайтеся, дітлахи.

Удар, і куля, промчавши кометою через усе поле, потрапляє просто в лузу.

* * *

Ми вибігаємо на заднє подвір'я, а слідом за нами, змітаючи все на своєму шляху, мчить радісний Бренді.

— А що там? — пригальмувавши, щоб віддихатись, цікавлюся я.

— Коні, — кинувши погляд убік дерев'яного будиночка, відповідає захекана Уляна.

— Коні?

— Ми з дідусем часто їздимо дивитися перегони. Дядько Ярослав, друг дідуся, там головний.

Ми підходимо до великого загону. Сіно пахкотіло неймовірно.

— Цих двох коней дідусь врятував. — Уляна з гордістю підіймає підборіддя. — Він за дешево  викупив їх у дядька Ярослава, бо вони були непридатні та їх не хотіли брати на змагання.

— А як їх звати?

— Плотва та Мерфі. Я взяла імена з дідусевих книжок. Мерфі, як «Закон Мерфі». Знаєш?

— Ні... А що це означає?

— Те, що може статися, обов'язково станеться.

Ковані копита м'яко постукують, вороний кінь підходить до огорожі та з цікавістю вставляється на мене олійно-блискучими очима.

— Плотва — українська верхова. — з виглядом знавця ділиться Уляна. — А Мерфі — це тінкер, ірландський коб.

— Вони дуже гарні.

— Так, найгарніші у світі!

Пізніше ми вирушаємо до лісу. Уляна йде попереду, піднявши обличчя до чистого, блакитного неба. Сонячний блиск просочується крізь тремтливе листя дерев на її волосся. Пухнасте та світле, воно блищить як сніг. Я знаходжу це неймовірним — зима серед весни. Уляна все продовжує йти вперед, під підошвою кедів мнеться трава, і мені здається, що від однієї лише її присутності все у світі стає трохи чистіше і світліше.

— Це моє таємне місце, — Уляна говорить тихо, ніби побоюючись, що нас хтось почує. — Про нього знають лише я, дідусь та Бренді. Тепер і ти.

Я закидаю голову назад, розглядаючи будиночок на дереві. Він маленький, але затишний. Ми забираємось усередину.

На імпровізованій тумбочці з дерев'яного ящика з-під фруктів лежить альбом, набір пастельних олівців, книга Стівена Кінга, ліхтар та пачка вівсяного печива. Розвішано гірлянди на батарейках, валяються подушки. Біля стіни розташований односпальний матрац, застелений постільною білизною з набору «Свинка Пеппа».