Anna Alice - Крок до кінця зими , Anna Alice

Уляна  ледве торкаючись долонею, гладить моє волосся.

* * *

— «Людина — це канат, натягнутий між твариною та надлюдиною, — канат над прірвою», — дослівно цитує Уляна, розглядаючи круглі лампочки на стелі. — Для Ніцше людина — це не мета, а проміжний етап між твариною та надлюдиною, це те, що треба подолати.

— Проміжний етап? Це як?

— Дивись, — вона вказує пальцем на один із маленьких світильників. — З одного боку, людина поєднана зі світом тварин. Це її найнижчий прояв. Жодних складних висновків, довгих роздумів, спроб пізнати світ і себе. Просто бажання спати, їсти, та випорожнятися. А з іншого боку, — Уляна проводить уявну рівну лінію до іншого світильника на стелі. — У людини є пристрасть, прагнення вийти за свої межі... Так і виходить, що людина перебуває ніби посередині, вона — лише канат. Щось, що треба пройти.

Я прислухаюся до її слів і зацікавлено спостерігаю за тим, як вона смішно жестикулює однією витягнутою рукою.

— Але більшість людей взагалі не намагаються пройти цим канатом.

— Чому?

— Бо бояться. Це і зрозуміло — з того моменту, коли людина починає йти, з'являється можливість зірватися вниз. Один неправильний крок, і можна впасти в прірву. Розумієш? — Уляна опускає руку та кладе її на живіт.

— Не зовсім. Що станеться, якщо людина впаде у прірву?

— Вона може впасти нижче за тварин.

— А як дійде до кінця?

— Тоді зможе досягти набагато величнішої реальності, ніж її вигадки. Зможе навіть перевершити богів, адже всі вони вигадані людьми, — пояснює Уляна.

Я зрозуміло угукаю, хоча вже встигла добряче заплутатися. Мені просто подобається так  гаяти час. Я лежу поряд з нею, слухаю її голос і іноді обертаюся, щоб поглянути на те, як змінюється знайомий вираз обличчя на зовсім інший. Уляна, говорячи на теми філософії та літератури, часто кусає губи, хмуриться, спрямовує погляд начебто вперед, але насправді кудись крізь. У такі моменти вона навіть розмовляє якось по-особливому — її впевненість чомусь втрачається, тон стає тихіше і м'якше.

— «Ви лише мости: нехай пройдуть ними вищі на той бік. Ви — лише щаблі: так не гнівайтеся ж на того, хто підіймається цими щаблями на свою висоту!» — так казав Заратустра. Насправді йшлося про своє вище «я» людей. Він казав: «Ви лише мости. Ви маєте бути пройденими. Ви маєте залишитися позаду; ті, хто пройдуть по вас, будуть майже незнайомі вам, хоч вони ховалися всередині вас. Але ви ніколи не були в цьому внутрішньому просторі свого буття. Ви не знайомі з самими собою. Ви не знаєте навіть своєї адреси: хто ви, де ви?».

Повз нас проходять люди, які обирають інтер'єр та меблі для своєї спальні. Вони ні на мить не припиняють підраховувати цифри.

— Уляно.

— Що?

— Ходімо до душових кабін. Там людей менше і не так гамірно.

Я перевертаюсь і підводжуся на ліктях, вдивляючись у її очі.

— Тобі ліпше?

— Так. Дякую. — я опускаю погляд, перебираючи між пальцями картонний цінник, прикріплений до постільної білизни. — І вибач.

— Адже все добре. Не дякуй і не вибачайся. — легковажно відмахується вона.

— Ти нічого не питатимеш?

— А чи варто?

— Не варто.

— Тоді не буду, — каже Уляна. — Може, краще купимо Даніссімо і покатаємось на купівельному візку?

— Не посмію відмовитися, — я  зі згодою киваю.