Євген Дмитренко, Олександр Білогура - Луїш та викрадач посмішок , Євген Дмитренко, Олександр Білогура

— Ти станеш великим головнокомандувачем моєї армії! — зазначив Арчебальд, зайнявши місце на троні — Але тобі доведеться довести мені свою вірність!

Десь в цей момент, принцеса Каміла, гучним ляпом по вустах короля, причепила йому усмішку з молодого місяця, і той, через декілька секунд, зрадів. Його обличчя засяяло на радощах а очі заблищали. І хоч могутніх дух багряних обладунків шепотів йому, намагаючись поновити в ньому зло, Арчі більш не чув його шепіт. В цю мить, по місячній усмішці, послідовно пролетіло ще декілька ляпасів від принцеси. І хоч той не зовсім розумів за що, йому було навіть приємно.

Луїш дивився на те, як Арчі, вимовляючи усі відомі йому лайливі слова, скидав з себе ті кляті обладунки. Невдаха навів на нього меча й запитав:

— Що відбувається?

— Прибери від мене цю штукенцію, — мовив колишній король, прибираючи меча рукою — вона ж може й ранку залишити та боляче зробити. А Арчі не хоче, щоб йому було бо-бо! Арчі лише хоче їсти, бо ж животик дуже просить.

Врешті-решт, злетіла з його голови й корона, яка скотилася до ніг Луїша. Той підійняв її та про щось замислився. В цей момент, Каміла, зрозуміла, що на зміну одній халепі, приходить інша. Та терпіти ці знущання, вже не було сил, то ж вона вирішила діяти.

— Одягни корону і стань новим королем! — мовила вона солодким голосом — І тоді я покажу тобі кімнату, про існування якої, знають лише могутні королі Арго. Кімнату, яку окрім мого батька, жодна жива душа ще не бачила. Кімнату, в якій прихований найбільший скарб.

Спокусили Луїша слова принцеси, тож, звільнивши її від кайданів та примірявши корону на свою голову, юнак пішов слідом за Камілою. Арчебальду також стало цікаво, що то за кімната така, про яку він за якийсь рік свого правління й не чув. Слідом за ними пішов і Рольф. Не покидати ж товариша в біді.

І опинилися вони перед дверима на яких висів один величезний замок, до якого навіть й ключа не було. Бо був той замок механічним пристроєм одного винахідника. Тож, покрутивши деякі його частини, принцеса відчинила двері. Всі вони увійшли в середину й побачили десятки картин... картин, на яких були намальовані люди, яких колись хоча б один раз у житті, бачила принцеса. Були на них селяни та слуги, лицарі та принци які приїжджали свататися до принцеси. А ще, була одна картина із дуже нечітким образом жінки. То була мама Каміли — Агата. Дівчина намалювала її, відтворюючи кожну частину обличчя зі своєї пам'яті та дитячих снів. То була найдорожча картина для принцеси, бо ж то було все, що залишилося в неї від матусі. Та жертви бувають тяжкими й іноді потрібно жертвувати найдорожчим скарбом у своєму житті.

Каміла взяла до рук портрет матері й щосили вдарила ним по голові Луїша. Та так вдало влучила, що мамина посмішка залишилася десь на обличчі невдахи. Той завмер на місці. Такого він аж ніяк не очікував.

На щастя, найкращий друг, завжди поряд у тяжку хвилину. Рольф, зваливши Луїша на підлогу, лизнув його своїм язиком, та приклеїв частину малюнку до вуст невдахи й не дуже нечітко промовив:

— У-сміх-ни-ся!

Тут, звісно ж, не обійшлося без здивувань Арчебальда, який вперше почув, як розмовляє собака. Рольф зробив декілька кроків назад й знову промовив:

— Усміхнися!

Розчулили лицаря слова товариша й до Луїша повернулася посмішка.

Ось так, невдаха Луїш врятував усе королівство. На цьому солодкому слові ніби потрібно було б й завершити розповідь та як виявилося — це лише початок великого шляху, який приведе вас до великих пригод.

Бо ж, хоч і справжнього короля звільнили з темниці та повернули на трон. Хоч і багряні обладунки зачинили у надійній залі замку під цілодобову охорону. Зло, яке чекало свого часу, вивільнилося й почало діяти.

Однієї ночі, Угомон, повідав Луїшу сон, про сіру хмару, яка накрила усі землі королівства. Хмара, яка поступово знищувала усе живе на землі. Так-так, тепер Ловець снів став вірним товаришем невдахи, і майже кожної ночі впускає через свої сітки віщі сни, щоби попередити про лихо яке наближається. Це, звісно ж, призвело до частих кошмарів, але інакше ніяк. Таке вже воно життя героя.

До речі, про товариша. Арчебальд, хоч і знову став тим, яким він був завжди, а саме вельми поважним боягузом, він вирішив допомагати Луїшу, щоб хоч якось загладити свою провину. А ще, йому було соромно дивитися в очі справжньому королю та принцесі, яка примусово стала йому дружиною. О ні, ви ж не подумали, що Каміла лишилася з цим боягузом? Вони планували найближчим часом розлучитися. А можливо ще вчора розлучилися. Ще не знаю, якось не було часу завітати до них у гості. Але це потрібно виправити, бо ж принцеса то гарна, а мені дружина потрібна. Жартую.

Каміла, як би там ви не подумали, все ж таки внесла великий внесок у порятунок свого королівства. Вона, також, пожертвувала найдорогоціннішим своїм скарбом й тепер дівчина те і робить, що намагається відтворити картину своєї матері. Днями й ночами сидить у своїй майстерні й малює. А голос в її голові, який спочатку був тихим-тихим, з кожним днем ставав гучнішим й постійно шепотів в думках:

— Звільни мене!

Кінець