Євген Дмитренко, Олександр Білогура - Луїш та викрадач посмішок , Євген Дмитренко, Олександр Білогура

І от, прискакав Луїш до поселення Ханамі та побачив все так як розповідав йому в'язень. На околиці сірого міста виднівся будиночок з червоними стінами, фіолетовим дахом та оранжевим димарем, з якого замість диму просочувався духмяний пар смачного узвару. Біля будівлі стояв великий натовп, який, на диво, дуже швидко розходився. Підійшов Луїш до того натовпу та й став чекати своєї черги. І нарешті дочекався.

Зазвичай, жителі міста замовляють зелений чай. Його чарівна дія полягала в тому, що він заспокоює та надає сили. Тому професор дуже швидко виконував замовлення жителів міста, бо всі вони приходили саме за зеленим напоєм. А от, наприклад, королям та високопоставленим чиновникам потрібно готувати фіолетовий або рожевий чай. Їхня властивість була в тому, що ці напої омолоджували шкіру та покращували стан здоров'я. Ці замовлення потребують особливого приготування, тому професор приймає їх з самого ранку або ж посеред ночі, коли жителі міста Ханамі ще сплять.

Невдаха, звісно ж, не знав, що до чого, тому мовчки дивився на чарівника. Професор чекав на якісь слова й було помітно не озброєним оком, що чекання в декілька секунд йому набридло.

— Тобі чого? — пролунав писклявий голос старого.

— Розумієте, в мене таке діло. Мені б чаю для посмішки. — пояснював Луїш.

— Які ще пиріжки? Я не печу пиріжки.

— Та ні, не пиріжки, а чай. Для короля...

— Кроликів люблю, але в будинку не тримаю. Вони шкодять моїм квітам.

— Які ще кролики? — запитав юнак, відповіді чарівника його спантеличили.

— Синку, ти голосніше говори, бо я ж трохи старий.

Вдихнув Луїш в повні груди та як закричав.

— Ловець снів сказав, що Крадій усмішок викрав усмішку з обличчя короля...

— Ти чого кричиш? Я ж не глухий! Так старий, але не глухий. Почекай мене в будинку. Я скоро підійду. Тільки нічого не чіпай — строго наголосив професор.

Луїш зайшов в середину та, звісно ж, за першу хвилину зачепив чайний сервіз, який стояв на столі та розбив тарілку. На звук до кімнати увійшов качкодзьоб на ім'я Нік (скорочено від імені Ніколя). Колись, ще до закриття академії, професор Каркаде врятував цю дивну тваринку з кабінету біології. На одному уроці, учні разом зі своїм професором хотіли дослідити тваринку й зазирнути, що там в середині. Добре, що пан Каркаде вчасно зайшов до того кабінету.

Нік узяв віника й обережно прибрав уламки посуду. Потім, дивакувато поглянув на невдаху й вилупив очі. Після цього його очі випукли, язик повис, а тіло скорчило і спалахнулося світлом. Вже перед Луїшом стояв професор, а качкодзьоб працював з чергою.

— Ловець снів, кажеш! Крадій усмішок!

— Так, мені потрібен чай, щоб повернути усмішку Арчебальду. — голосно мовив Луїш.

— На жаль, ніякий чай не поверне людині усмішку, яку викрали. Ці духи назавжди їх забирають.

— То скажіть, де знайти цих духів. Я заберу в них вкрадену усмішку й врятую королівство.

— Е-ні, її з'їли. А те, що з'їли, вже не повернути. Думаю, ти сам здогадаєшся чому.

Юнак на мить замислився, а потім широко розтягнув вуста, утворивши посмішку. Професор зрозумів, що той нарешті второпав про що йде мова.

— То, що мені робити?

— Як старі речі можна замінити новими, так і посмішку можна замінити на нову.

— Так і де ж я знайду ту посмішку? Намалюю чи що? О ні, якщо щось подібне намалюю, то він точно стане страшним.

В голос розміркував юнак, розглядаючи усе навколо.

— Є в мене одна ідея, та я не впевнений, що ти з нею впораєшся.

— Невпевнені? Та я, та я...

Схилив голову Луїш. Мабуть, визнав що він просто невдаха.

— Та якщо немає нікого іншого, то доведеться тобі. Отож, слухай...

І розповів професор лицарю про молодого місяця й про те, що той, кожного ранку залишає свій вік вчорашньому дню. І якщо дуже ввічливо попросити, то може місяць й подарує йому частину себе. Луїш хоч одразу й не второпав до чого тут молодий місяць, та згодом, коли уявив в голові картинку, зрозумів, що той має форму посмішки.

Професор навмисно, щоби той нічого не наплутав, написав інструкцію: "що потрібно робити, щоб упіймати місяць та повернути посмішку королю", й дав лицарю карту з чітко вказаним шляхом та чарівну мотузку.

— Як погодиться місяць віддати тобі себе, то закинь цю мотузку на нього та й спусти на землю. Зрозумів?

Луїш у відповідь лише хитнув головою.

— Чи є у вас зброя? Бо рятувати королівство голими руками якось не по лицарські!

Пан Каркаде кліпнув очима, промовивши якесь дивне "йя-йк", зарився по самі ноги в овальний диван, що несподівано виник посеред домівки. Дістав звідтіля якогось старого меча, покритого іржею та пилом й вручив Луїшу.

— Хоч цей меч і дуже старий, він дуже міцний та має декілька цікавих таємниць. А ще, називай його "Свистунець".

Луїш не зовсім зрозумів слова "називай його Свистунець", але вирішив не ставити зайвих запитань. Подякував чарівникові та й пішов шляхом, який був вказаний на мапі.

І йшов він три дні й три ночі, а ж поки не второпав, що мапу тримав до гори дригом. Довелося повертатися. Загалом, довгенько він блукав королівськими землями, аж поки не дійшов до височезної гори. Забрався на ту гору та й почав кликати місяця. Кликав-кликав, а все було даремно. Ніби ж й інструкції дотримувався, а нічого не виходило. І ось, нарешті настала ніч. Виснажений Луїш, вже ледь чутним голосом, продовжував кликати місяця.

— Місяць, місяць, не мовчи. Йди зі мною, поговори.

Молодий місяць довгенько поглядав на юнака, але чомусь не відповідав. І вже десь під ранок вирішив відповісти. Мабуть, зрозумів, що той не відчепиться.

— Чого тобі, земна істота?

І розповів Луїш йому свою історію. І повідав про те, що королівство потрібно рятувати й наголосив на тому, що без допомоги, загине багато народу.

Послухав його Молодик, пошипів трішки, але дозволив забрати вчорашнього себе. Узяв юнак мотузку, закинув її на місяць та й потягнув його до себе. З кожним рухом велике небесне тіло ставало все менше й менше, аж поки, на долонях Луїша, не опинилася маленька посмішка. Поклав він її до кишені та й побрів назад, до замку.