Євген Дмитренко, Олександр Білогура - Луїш та викрадач посмішок , Євген Дмитренко, Олександр Білогура

Дорогою юнак знову зустрів Рольфа. Та не просто зустрів, а побачив як бідолаха відбивався від розбійників (вандалів), які хотіли зруйнувати надгробок його товариша. Не зміг Луїш лишитися осторонь. Не цього його повчав батько — дивитися як семеро нападають на одного. Дістав він свого іржавого меча й кинувся допомагати песику. Сам же він в той момент дуже злякався, бо сили й дійсно були не рівними. Але, попри страх, піднявши меча до гори, юнак біг на розбійників з розлюченим обличчям та голосно щось кричав. Один із поганців вдарив своєю зброєю по мечу Луїша, і зброя розсипалася на дрібні шматки, залишивши в руці хлопця лише рукоятку від Свистунця.

Розбійники почали голосно сміятися з невдахи. Тоді лицар зніяковів. Такого фіналу він аж ніяк не очікував. Це ж наскільки повинен бути старий меч, щоб ось так зламатися. Луїш згадав Чайного експерта декількома не ввічливими словами. Потім ці слова пролунали в бік меча. Потім він ще намагався згадати ім'я меча, щоб влучніше звучала та лайка. І врешті решт згадав. Та тільки-но він промовив слово "Свистунець" як іржаві частини вмить повернулися до рукоятки. Та засіяли яскравим сяйвом засліпивши ворогів. І почав Луїш професійно махати своєю зброєю, розганяючи розбійників. І перетворився їх регіт на жалюгідні крики. І втекли бандити хто куди, щоб не натрапити на лезо клинка.

Луїш зрадів. Та так зрадів, що голосно вигукнув "урааа!". Тут й пролунало лякливе відлуння із запахом кислих помідорів, після якого, Куцик, викрав посмішку і Луїша. Його шкіра побіліла, щоки впали, а очі зробилися злими.

— Я ж міг і загинути! — подумав він — Я ж міг й полягти на цій землі. І про мене ніхто не згадав би. І рідні б не знали, де моя могила. Е-ні, нащо мені та принцеса разом з усім королівством? Нащо мені ті подвиги та слава? Я ж вартий кращого. Краще піду до Арчебальда та запропоную йому свою допомогу.

Зібрався Луїш з думками, заскочив на коня та й поскакав до замку. Рольф дивився йому у слід і згадав як колись давно, його товариш Феллік, ще коли той був щеням, теж врятував його від хуліганів. Саме в той момент звір розгледів у Луїшу якусь доброту. Мабуть, саме ту, яку колись побачив у своєму найліпшому другові. Тож, повільними кроками, постійно озираючись, він віддалявся все далі й далі від могили, а потім як дав ходу своїми швидкими лапами, які вже засиділися на одному місці й наздогнав невдаху. На його обличчі була радість. Вона яскраво виражалася в очах собаки, широко розкритому роті (схожому на посмішку) та язиці, який хвилясто хитався десь в стороні.

І от, опинився невдаха перед стінами замку. Й закричав щосили до вартових, щоби ті покликали свого короля. Та не король з'явився перед Луїшом, а декілька десятків добре озброєних лицарів, на стінах завмерли лучники, чекаючи наказу на постріл, а самого Луїша оточили й приставили меча до горла.

— Цього разу не втечеш! — пролунав голос одного воїна. Мабуть, він був одним з тих, кого Луїш відлупцював при втечі з в'язниці.

Та невдаха не злякався та навіть не запанікував. Й хоч на його чолі помітно проявлялися краплини поту, а серденько заколотилося як ніби удари в барабани, він впевнено промовив:

— Покличте свого короля, вельми поважного Арчебальда. Маю для нього пропозицію, від якої він не зможе відмовитися.

Воїни піддалися сумніву, та все ж таки, у супроводі охорони з видимим підкріпленням, провели Луїша до короля. Рольф увесь час йшов за своїм новим товаришем, обережно зиркаючі на кожного з ворогів. Мабуть, придивлявся, кого б першим покусати.

Арчебальд, смакуючи виноградиком, яким годувала його принцеса, дуже здивувався від почутої новини.

— Що ти, невдаха, можеш мені запропонувати? — запитав він у Луїша, ледь на вдавившись маленькою кісточкою.

Юнак не поспішав відповідати, бо ж був осліплений красою принцеси. Це ж він вперше її побачив. Саме через неї почалися його біди. Якби не той змій, та не ті подвиги, то сидів би зараз Луїш вдома, слухав би нудні розповіді діда та пив би улюблений мамин компот. Тож, скоріш за все, не краса дівчини його осліпила, а якась маленька ненависть до неї.

— Я пропоную вам, мій королю, узяти мене до себе на службу й поставити у керівництво над вашою армією! — впевнено промовив Луїш — І ми разом поставимо цей світ на коліна.

— Але ж в мене вже є головнокомандувач. Й до того ж, він дуже вправний воїн.

— Вправний воїн, кажете? Та ніхто не зрівняється із могутністю Луїша-Деяна. Ніхто не встоїть перед ним.

Набридла Арчебальду впевненість юнака, от він і наказав своїм воїнам вбити його. Та дістав невдаха свого іржавого меча, голосно промовивши його ім'я та почав відбивати напад ворожого війська. Одного за другим, він майстерно збив з ніг на землю. Такої могутньої сили в собі Луїш ще ніколи не відчував. Тут на його шляху опинився і головнокомандувач Арчебальда. І зіткнулися вони у запеклому двобої та чарівне сяйво Свистунця осліпило й того вправного воїна ще й пронизливий свист леза оглушив бідолашного, остаточно підтвердивши могутність Луїша.

Дивився на могутність Луїша Арчебальд, та згодом й сам скочив із трону та став у поєдинок з невдахою. Хоч меч і був чарівним, йому ніяк не подолати багряні обладунки. І хоч запеклим був їхній бій, все ж таки Луїш програв. Бо ж був дуже знесилений. Похилився він на підлогу та й мовив:

— Ну що, стану я вам у пригоді? Візьмете мене на службу?

Король на хвилину замислився, адже той і справді добре себе показав. Ненависть двох обличь зустрілася в поглядах. Здавалося, що ці двоє, ніколи в житті не бачили радощів, не відчували щастя та не посміхалися. Здавалося, що вони варті одне одного. Як одне ціле, ніби щит та меч, могутнього воїна, якого ніщо вже не зупинить.

Та не помітили вони, як з кишені невдахи, випав маленький місяць та інструкція від професора. Рольф підхопив невеличкий папірець та незрозумілий йому предмет й відніс їх до принцеси, яка була прикута сталевими ланцюгами до трону короля. Тут принцеса й зрозуміла, що потрібно брати ситуацію у свої руки.