Євген Дмитренко, Олександр Білогура - Луїш та викрадач посмішок , Євген Дмитренко, Олександр Білогура

І якось спіткнувся тихий воїн з противником небаченої сили. І переміг. А поганцем тим був один полководець в багряних обладунках, легенду про якого мало хто чув. Це древня легенда про воїна, який згубив багато невинних людей. Тирана, який не сприймав жалю ні до кого. Ходили чутки, що метал з його лахів увібрав в себе усю пролиту ним кров, через що, темні сили нагородили їх міцністю. Зробили стійкими до вогню та зброї. Жоден меч не зміг й подряпати. Жодна стріла не змогла пробити той метал.

І став полководець непереможним, поки не трапився на його шляху гідний супротивник – тихий воїн. І переміг тихий воїн поганця, а обладунки залишив собі. Та не для того, щоб одягти їх, а для того, щоб вберегти від них світ. Бо знає тихий воїн, що дух тирана злився з багряним відтінком в обладунках й чекає миті, щоби оволодіти розумом того, хто наважиться їх одягти.

Та історія наша зовсім не про цього воїна, ні. Історія наша про його онука — Арчебальда.

Сам же Арчебальд був звичайним зброєносцем, який хотів стати таким же славетним воїном як і його дід. Але ж, як усім нам відомо, не доклавши жодних зусиль, ніяких досягнень не отримаєш. Тож, ледачий, з добре відгодованим животиком, Арчебальд (якого в родині називали Арчі), почувши легенду про могутність багряних обладунків, з дуже сумлінним докором свого вчинку, викрав їх. Він хотів слави. Хотів, щоб про його силу складали легенди… Хотів щоб оспівували його подвиги у піснях. І щоб боялося його усе зло на світі білому.

Та на жаль, він був майстром лише в одній справі, а саме — боятися усього, чого тільки можна було боятися. А найстрашнішим в житті він вважав мух. Цих клятих набридливих мух, які полюбляли сідати на його обличчі, щоб посмакувати крихтами залишок їжі. Арчебальд дуже боявся, що колись, поринувши у міцний сон, своїм гучним тягучим храпом, він проковтне одну таку муху, яка потім вічно житиме в його животі.

Викрав він дідові обладунки та й подався по світу творити добрі справи. І все ніби в нього виходило, аж поки не зустрів він безсовісного духа Куцика. Духа, якому посмішка Арчебальда видалася дуже апетитною. І той дух, з огидним запахом варених яєць, викрав посмішку Арчебальда. Після того, він засумував й більше не бачив сенсу робити добрі вчинки. Бо разом з усмішкою зникли усі радощі життя. Згодом, темні сили, які спочивали у металі обладунків, заволоділи його свідомістю й він почав творити зло.

Якось почув Арчебальд про принцесу, яку викрав змій й не вагаючись, вбив його, звільнивши красуню. Та не заради грошей і слави. Й не заради добра. А лише для того, щоб одружитися й стати законним володарем престолу. Бо бажав він правити, а точніше, бажав правити дух багряних обладунків.

І от сидить він на своєму троні, а принцеса в кайданах йому прислуговує. То за вухом почеше, то з ложки нагодує. Усі команди виконує, бо ж боїться, що з батьком може статися лихо. Коли це до палацу увійшов один із вартових:

— О мій королю! Владика всемогутній! Під стінами вашого замку, якийсь блазень повзає. Мабуть, таємний вхід шукає. Що накажете, стратити чи в темницю?

— Звісно ж до темниці! А вранці стратити.

Послухався вартовий короля та й дав команду, упіймати й у королівській темниці зачинити.

Сидить Луїш за ґратами, без коня, зброї та інших своїх речей та й думає, де саме він припустився помилки. Не їсти не хотів, ні пити. Та й не до сну зовсім було. Бо, хто ж це спить перед стратою?

— Ех. Краще б я оминув це діло!

Але він навіть й не підозрював, що на нього чекають. А точніше, чекають того моменту, коли він засне. Бо ж Угомон має одну важливу новину. Ловець снів щойно повернувся із покоїв короля. Виявляється, що кожної ночі до Арчебальда у страшному кошмарі приходить Куцик. Цей пожирач посмішок кожної ночі поїдає посмішку короля. Угомон спочатку засмутився, що в його сітках такий довгий час була дірка. Але потім зрозумів, що саме трапилося з Арчебальдом та зрадів. Цієї ночі йому довелося відкинути усі свої справи, забути про латання дірявих сіток та чекати. Чекати тієї миті, коли нарешті засне Луїш.

А тому все не до сну. Ходить та ходить з кутка в куток, думки все гризуть. Та стало йому навіть страшно. Ні, не тому, що стратять, а тому, що подвигу ніякого не звершив. І знову загине по дурному. Сліду після себе ніякого не залишить. Усю зброю, коня та обладунки ворогу віддав. Ганьба Луїшу! Коли раптом, чує він, як:

— Я вже думав, що ця мить ніколи не настане. Нарешті ти заснув. Ну, тепер дивися, та тільки не злякайся, бо сон й дійсно страшний.

І побачив Луїш сон лиходія. І прокинутися хотів, бо дуже і дуже злякався. І тікав він, і кричав, і щипав себе за руки, і бив по голові. Та все було даремно. Довелося лишитися увісні. І хоч було страшно, дізнався Луїш з того сну, чому насправді Арчебальд став поганим й зрозумів, що йому потрібно повернути лиходію посмішку. Навіть й зрадів на мить, бо ж завдання нібито й зовсім нескладне. От тільки б із в'язниці якось вибратися.

Прокинувся Луїш від криків одного в'язня, якого посеред ночі кинули за ґрати. А як ви думаєте, за що? А за те, що той, вчасно не приніс Арчебальду його улюблений напій. Так, так, за це, у нового короля, також саджають. І закрутилася у двох товаришів по спільній біді задушевна розмова.

І повідав той в'язень Луїшу історію про чарівне місто Ханамі та видатного Чайного експерта. Розповів про його чарівні різнокольорові напої, які здатні вилікувати, надати сили чи пробудити будь-які емоції.

Зацікавило це Луїша. І прийшла йому в голову грандіозна ідея: щоби той чайний експерт зробив напій, який підніме настрій Арчебальду та змусить його посміхнутися. Отже, план є. Тепер лишилося придумати як вибратися з в'язниці.

Тут довелося довіритися вдачі. Хоч вона й була не на його стороні, тіло не забуло те, чого його тренували. Тож, знешкодивши декількох вартових, які супроводжували його на майдан для страти, Луїш, переодягнувшись в слугу, якого також відправив у глибокий сон, тихенько покинув стіни замку. А там, знайшов підстаркуватого, кволого коня, подався шукати Чайного експерта.