Айрін Сторі Irene Story - Лялька, Айрін Сторі Irene Story

Сеньйора Валерія не змогла зробити чудо і позбавити Елену від тривоги та страху перед Максом. Але ж це було вже п’яте заняття. І вона весь час нагадувала, що у дівчини посттравматичний синдром. І що боятись свого кривдника – це нормально. Але справа була в тому, що Макс так до неї і не дістався. Він встиг змучити всіх, хто оточував її. Але тільки не саму Елену.

Після не дуже вдалого терапевтичного сеансу Елена вирішала відвідати Альдо, який ще перебував в лікарні. Вона приїздила до нього майже кожного дня. Він зараз проходив лікування в одній з приватних лікарень Севільї. Не дивлячись на те, що його знайшли пораненим та знесиленим в Андалусії, все ж таки помістили в лікрню в іншому місті. На цьому наполіг Альваро. Йому здавалось, що Севільї Марчена буде під більшим захистом. І Елена була вдячна йому за це. Ще достеменно не було відомо, скільки вірних Максові людей залишилось працювати в Андалусії.

До лікарні потрібно було їхати сім зупинок на автобусі. На поїздку за кермом вона поки що не наважувалась. І навряд чи найближчим часом наважиться.

В той день погода була похмурою, і подекуди навіть міг пройти дощ. Вже почалось літо – і Середземний клімат нагадав про себе.

Автобус був переповнений. В цей час якраз закінчувались заняття в школі. Місць не було, тому Елена, знайшовши більш придатне місце, стала в кінці автобусу біля вікна. Знайомі вулиці, знайомі крамниці чи сквери – це все навіювало Елені відчуття ностальгії. Кудись вона ходила з батьком, а десь гуляла з матір’ю, а в тому парку вони з Мартіном прогулювали останні пари в школі, коли їм було тринадцять чи чотирнадцять років. Бідний Мартін. Вона так і не потрапила на його поховання.

Коли Елені до лікарні залишалось ще три зупинки, її увагу щось привернуло на протилежній вулиці. Автобус якраз зупинився на світлофорі – і Елена намагалась роздивитись, хто там стояв, На мить їй здалось, що вона побачила Макса. Знов. Це було те, про що вона розказувала своєму психологу. Але тепер вона могла присягнути, що бачила саме його. Після світлофору автобус зробив зупинку – і Елена вибігла з нього. Заледве дочекавшись наступного зеленого світла, вона перебігла на протилежну вулицю. Двадцять хвилин вона ходила то в один бік, то в інший вздовж невеликих кафе та крамниць, інколи заглядаючи у вікна, але так ніякого Макса не знайшла. Їй стало шкода себе. Дійсно шкода. Не дивлячись на те, що відбувалось в її житті раніше, все рівно найстрашнішим Елена вважала втрату розуму. І їй здавалось, що саме це зараз з нею відбувається.

Більше їхати на автобусі Елені не захотілось, а йти пішки до лікарні не було змоги фізично. Після нападу паніки під час того, як вона ходила по тротуару туди-сюди, в неї не залишилось ніяких сил. Тому вона вирішила зловити таксі. Їй це вдалось через п’ятнадцять хвилин. Побачивши, що під’їхав автомобіль, вона відкрила задні двері і запитала про можливу ціну за ту відстань, яку ще залишилось проїхати до лікарні. Водій був не багатослівний, але погодився на адекватну ціну. Елена сіла та зачинила за собою двері.

Вони їхали не довго. Коли вже можна було розгледіти фасад лікарні, автомобіль розвернувся і поїхав направо, замість повороту на заїзд зліва.

- Перепрошую, мені потрібно в цю лікарню. Будь ласка, зупиніться.

Водій нічого не відповів і продовжив свій рух. Елена подумала, що можливо він не почув через гучне радіо. То ж вона звернулась ще раз тільки гучніше. Тільки знову не було жодної реакції.

Елена спробувала дотягнутись до радіоприймача, але автомобіль різко зупинився, і їй в останню мить вдалось уникнути удару головою по передньому кріслу.

Серце так швидко билось, що могло вистрибнути з грудей. Елена, навіть не кліпаючи, дивилась на те, як водій зняв кепку та після цього чорні сонцезахисні окуляри, і підморгнув їй у дзеркало заднього виду.

- Привіт, Елено.

- Максе…