Ерін Моргенштерн - Беззоряне море, Ерін Моргенштерн

вказуючи своїм келихом на порожнечу внизу та на позбавлену зірок темряву вгорі. Закарі впинає очі в небуття, не знаючи, що сказати. — Колись тут були пляжі, — веде далі Мірабель. — Люди танцювали у хвилях прибою на вечірках.

— Що сталося?

— Воно зменшилося.

— Тому… Тому люди пішли, чи воно зменшилося через те, що люди пішли?

— Ні те ні те. І те і те. Ти можеш спробувати визначити точну мить, коли воно стало відходити, але, гадаю, це була справа часу. Старі двері стали розсипатися задовго до того, як Аллеґра та її компанія взялися знищувати їх і виставляти дверні ручки на загальний огляд, наче мисливські трофеї. Місця змінюються. Люди змінюються.

Вона знову сьорбає вино, і Закарі замислюється, чи мала дівчина на увазі когось конкретного, але не запитує.

— Воно вже не таке, яким було, — говорить Мірабель. — Будь ласка, не шкодуй, що не побачив пори розквіту. Розквіт скінчився, і хвилі відступили задовго до мого народження.

— Але книжка… — починає Закарі, достоту не знаючи, що має намір сказати, але дівчина уриває його.

— Книжка — це інтерпретація, — пояснює вона. — Тобі хочеться, щоб це місце було схоже на те, що в книжці, але в ній немає місця, а є лише слова. Тобі хочеться потрапити в місце зі своєї уяви, але воно вигадане. А це справжнє. — Дівчина кладе руку на стіну перед ними. Камінь тріскається біля її пальців, щілина збігає вниз і зникає в колоні. — Можна списати нескінченну кількість сторінок, але слова ніколи не стануть місцем. До того ж вони описують колишнє місце. А не те, яким воно є тепер.

— Воно знову може стати таким, еге ж? — цікавиться Закарі. — Якщо ми поремонтуємо двері, люди прийдуть.

— Я вдячна за це «ми», Езро, — каже дівчина. — Але я виконую це роками. Люди приходять, проте не залишаються. Залишилася тільки Рима.

— Хранитель сказав, що колишні мешканці пішли або померли.

— Або щезли.

— Щезли? — повторює Закарі, і порожнеча відлунює його слово, розбиваючи світ на шматки й вихоплюючи собі улюблений: «Ще-ще-ще».

— Хочу попросити тебе про послугу, Езро. Не заходь занадто далеко вниз.

І розвертається, цілує його в щоку й рушає сходами нагору.

Закарі кидає останній погляд у темряву і йде за дівчиною. Не дійшовши до останньої сходинки, він розуміє, що розмова завершена, а Мірабель салютує порожнім келихом, проходить повз нього й перетинає бальну залу.

Він відчуває, що дівчина дивиться, як він іде, але не обертається. Закарі виконує маленький піруетик посеред порожнього танцмайданчика та, ідучи далі, чує сміх Мірабель.

Усе здається нормальним, навіть у порожній танцювальній залі, де чується потріскування вогню в одному з камінів, яких тут мало бути безліч.

Можливо, усе горить, згоріло, горітиме.

Певно, йому слід узяти собі за правило нічого тут не пити. Підіймаючись сходами з протилежного боку бальної зали, Закарі розмірковує, що, мабуть, тут, унизу, більше таємниць і загадок, ніж він здатен розгадати.

Коли хлопець дістається вершечка сходів, у кінці коридору миготить якась тінь, і колір волосся підказує йому, що це Рима. Закарі намагається наздогнати її, але вона чомусь залишається попереду.

Він дивиться, як дівчина гасить якісь конкретні лампи й не зважає на інші.

Зацікавлений тим, куди йде Рима, коли не мандрує коридорами й не запалює свічки, Закарі рушає назирці, тримаючись трохи віддалік.

Він супроводжує її коридором, що прикрашений витонченими вирізьбленими зображеннями й великими статуями, і Рима запалює свічки, які простягають їй мармурові руки.

Дівчина різко зупиняється, і Закарі задкує до темного алькова, де ховається за статуями сатира й німфи на повен зріст, які застигли в приголомшливих акробатичних обіймах. В отвір між стегном і рукою він бачить Риму. Вона зупиняється перед укритою візерунками кам’яною стіною, тягнеться вгору, притискає щось до стіни, і та розсувається.

Рима заходить усередину, стіна відразу повертається на місце позаду неї так само, як стіна за рамою зі свічкою.

Закарі підходить ближче, щоб роздивитися стіну, але двері вже зачинилися, тож він їх не бачить. Стіна вкрита візерунками з ліан, квітів та бджіл.

Бджіл.

Більшість візерунків опукла, але бджоли глибоко витиснуті. Це надзвичайно детальні порожнини у формі бджіл у камені.

Хлопець намагається згадати, куди саме Рима натиснула на дверях, і знаходить самотню бджолу.

Напевно, у неї була бджілка, яку вона поклала всередину. Щось на кшталт ключа.

Можливо, це той Архів, куди можна заходити тільки аколітам і про який згадувала Мірабель. Стіна знову рухається, і Закарі пірнає за статую.

Рима виходить зі стіни та знову торкається дверей. У неї в руці справді щось є, щось маленьке, металеве й у формі бджоли, як припускає хлопець.

У другій руці вона тримає книжку.

Дівчина чекає, поки двері зачиняться, а потім обертається. Дивиться на статую німфи й сатира, підіймаючи книжку вгору. Потім кладе її на один зі столів.

Рима ще раз багатозначно дивиться на статую, а тоді йде геть.

Закарі підходить до столу, щоб узяти книжку, і не може вирішити, чи, поринувши в цей поворот подій, коли йому закортіло стати переслідувачем, став він кращим, а чи гіршим.

Книжечка маленька й позолочена. Вона схожа на «Солодкі муки», але в темно-синій палітурці. Ані на обкладинці, ані на зворотному боці нема жодних позначок чи якихось натяків, де який бік.

Текст усередині написаний від руки. Закарі спершу думає, що це щоденник, але на першій сторінці є заголовок: