Ерін Моргенштерн - Беззоряне море, Ерін Моргенштерн

class="p1">— Це може бути якась із книжок Архіву, — припускає вона, гортаючи сторінки. — Я не впевнена, бо заходити до Архіву можна лише аколітам. Рима знатиме більше, але, напевно, не розповість тобі, оскільки вона дуже серйозно ставиться до своїх присяг.

— Хто її написав? — не вгаває Закарі. — Чому в ній є я?

— Якщо вона з Архіву, то її написали тут. Я чула, що архівні записи не завжди йдуть у хронологічному порядку. Мабуть, хтось забрав деякі з них, а потім поклав нагору. Може, саме тому Аллеґра шукає їх: вона любить, коли все під замком.

— Це і є її робота — тримати все під замком?

— Вона вважає, що замки все вбережуть.

— Убережуть від чого? — не розуміє Закарі.

Мірабель знизує плечима.

— Від людей? Від прогресу? Від часу? Не знаю. Якби не я, вона, можливо, це осилила б. Колись працювали лише справжні двері, а вона чимало їх позачиняла, перш ніж я виявила, що можу намалювати нові. Тож тепер Аллеґра намагається зачинити і їх. Зачинити та вберегти від усіляких несподіванок.

— Вона багато базікала про яйця і як зберегти їх цілими.

— Розбиваючись, яйце стає чимось більшим, ніж до того, — поміркувавши, озивається Мірабель. — А що таке яйце, як не мрія про те, щоб його розбили?

— Гадаю, яйце було метафорою.

— Не можу приготувати омлет, поки не розіб’ю кількох метафор, — жартує дівчина. Вона згортає «Солодкі муки» та повертає їх Закарі. — Якщо вона з Архіву, то Рима, гадаю, не заперечуватиме, щоб вона залишалася в тебе, поки ти тут унизу.

Коли дівчина відвертається, щоб знову налити собі, Закарі помічає, що з-поміж ланцюжків у неї на шиї з’явилося щось нове.

На численних ланцюжках до золотого меча, схожого на той, що висить у нього самого на шиї, додалися ключ і бджола.

— Це золото? — цікавиться хлопець, показуючи на прикрасу.

Мірабель допитливо дивиться на нього, а потім глипає на ключ.

— Гадаю, що так. Принаймні позолота.

— Ти надягала це на вечірку минулого року?

— Так, ти нагадав мені, розповівши свою історію в ліфті. Рада, що вона стала в пригоді. Найкращі прикраси — ті, що дають якусь користь.

— Можна… Можна мені позичити ключ?

— У тебе не вдосталь прикрас? — не розуміє Мірабель, дивлячись на його компас, ключі та Доріановий меч, який став талісманом на ланцюжку.

— Хто б казав.

Дівчина примружується і сьорбає вино, але за мить тягне руку до шиї та відмикає застібку. Виплутує ланцюжок з ключем з решти прикрас і віддає Закарі.

— Не переплавляй, — просить вона, опускаючи ланцюжок на розгорнуту долоню.

— Авжеж. Я віддам його.

Хлопець ховає прикрасу до торби.

— Що ти задумав, Езро? — цікавиться Мірабель, і він мало не розповідає їй, але щось його зупиняє.

— Поки сам не певен, — каже він. — Розповім тобі, коли дізнаюся.

— Будь ласка, не забудь, — з допитливою усмішкою просить дівчина.

Закарі бере зі столу її келих з вином і куштує. Смак нагадує зимове сонце й талий сніг, а також бадьорі, колючі й вибухові бульбашки.

«У кожній бульбашці кожної пляшки, у кожному ковтку з кожного келиха є історія.

А коли вино закінчиться, історії залишаться».

Закарі не певен, чи цей голос — його звичний внутрішній голос, чи щось геть інше, та невже вино Мірабель створене з історій, як і її дивна бляшаночка з «не-льодяниками».

Він більше ні в чому стовідсотково не впевнений.

Хлопець навіть не певний, що його мозок більше ні в чому не впевнений.

Закарі ковтає залишки «Сайдкара», щоб змити голоси історій, а коли ті стихають, на кінчику язика з’являється питання:

— Максе, де море?

— Де що?

— Море. Беззоряне море, водяні простори, на березі яких стоїть Гавань.

— Ох, — озивається Мірабель, насупившись у бік свого блискучого келиха.

Закарі чекає, коли вона зізнається, що Беззоряне море — казочка на ніч для дітлахів, або що Беззоряне море — це стан душі, або що жодного Беззоряного моря не існує і ніколи не існувало, але вона так не чинить. Дівчина підводиться.

— Сюди, — каже вона й хапає зі столу пляшку шампанського, прямуючи геть з пивниці до бальної зали.

Хлопець іде назирці, залишивши порожній келих поряд з колодою карт, які розказали б йому всю історію, якби він виклав їх у правильному порядку. Мірабель веде його крізь затінок арок біля дверей пивниці. Там так темно, що він і не помітив сходів за ними. Спускаючись, ледве бачить витягнуту просто себе руку. Доводиться триматися за дві сходинки позаду дівчини, щоб не наступити на пруг її сукні, і навіть із цієї відстані вона майже розчиняється в мороці.

— Яка тут глибина? — хоче запитати хлопець, але темрява підхоплює слово «яка» і відбиває в бік: «Яка-яка-яка-яка-яка».

Тепер він розуміє, що ця темрява дуже-дуже велика.

Сходи приводять їх до довгого пристінку, вирізьбленого в скелі, де з неотесаної кам’яної підлоги стирчать невисокі колони.

Закарі озирається на сходи, з вершечка яких у темряву ллється світло із шести арок.

— Отже, ти хочеш побачити море, — наспівує Мірабель, кидаючи погляд на стіну в темряві, і Закарі не знає, розмовляє вона з ним, із собою чи з темрявою, яка здається йому печерою. Печера відповідає: «Бач-бач… Море-море-море».

— Де воно? — перепитує хлопець.

Мірабель наближається до кам’яної стіни й оглядає її. Закарі зупиняється поряд та опускає погляд.

Світло з бальної зали вихоплює латку голого каміння аж до того місця, де воно зникає в затінку й небутті. Хлопець може роздивитися лише свій силует на камінні поряд з тінню Мірабель, але промені не освітлюють нічого схожого на воду чи хвилі.

— На якій ми глибині?

У відповідь на його запитання Мірабель здіймає вгору пляшку шампанського й кидає її в темряву. Закарі чекає, що вона розіб’ється об скелю або хлюпнеться в море, в існування якого він не вірить, але нічого такого не стається. Він далі чекає і чекає.

Мірабель сьорбає своє вино.

Минає радше кілька хвилин, ніж секунд, а тоді десь далеко-далеко внизу лунає тихенький звук, такий віддалений, що Закарі не може сказати, розбилося скло чи ні. Луна ледачо підхоплює його й лише частково повертає назад, наче не хоче докладати зусиль, щоб нести далеко такий убогий звук.

— Беззоряне море, — пояснює дівчина, водночас