Жан-Крістоф Гранже - Останнє полювання

Кляйнерт продовжував свою розповідь усе більш захопленим голосом. Івана зважувала, наскільки це розслідування знищило його ілюзії, але розвинуло його як фліка. Він вийшов із нього кращим, сильнішим, і це підтверджувало глибинне переконання Івани: усіляка мерзота — добриво для фліків.

Невдовзі в лікарняній палаті запанувала тиша. Ньєман повернувся до вікна і кілька секунд розглядав краєвид. Івана точно знала, про що він думає чи принаймні що відчуває: йому не терпілося піти з цієї задушливої палати, покинути цю атмосферу одужання, дуже добре знайому флікові з часів Ґернона.

Івана очікувала, що він попрямує до дверей, буркнувши «до побачення» собі під ніс, але коли Ньєман обернувся, на його обличчі сяяла усмішка.

Він підійшов до Кляйнерта і схопив його за праву руку — під білою шкірою німця виднілися вени й сухожилля.

— Бувайте, Кляйнерте. Мені складно це казати, але мушу визнати, що ви класний флік.

Німець усміхнувся на видиху, ніби випустив мильну бульбашку.

— Можна мені Івану на пару слів?

Велет в окулярах, здавалося, усе зрозумів, але з його обличчя не зійшов доброзичливий вираз. Не було більше жодної потреби грати в охоронця-мачо.

— Даю вам попрощатися.

Опинившись наодинці з Кляйнертом, Івана усвідомила, що її голова геть порожня. На язику не крутилося ні найменшої фрази, ані найменшого слівця. Вона дивилася на свого поліцая і вже сприймала його як спогад. Німець, здавалося, уловив її настрій — можливо, його самого охопили такі самі почуття.

— Не думаю, що ми знову побачимося, — сказав він.

Івана сіла на край ліжка і взяла його за руку — суху й легку, ніби шматок крейди. Німець не ворушився, задовольняючись легкою усмішкою.

Вона ніяк не могла вимовити хоч слово. Треба було написати промову.

— Ми — ніби вцілілі в катастрофі, — допоміг він їй. — Наші життя врятовано, але смерть виграла.

«Ну от, нá тобі», — подумала вона, аби розвіяти серйозність ситуації. А проте вона не могла б сказати краще чи гірше. Івана нахилилася й поцілувала його в лоб, як цілують дитину, і, ніби щоб поглибити враження, ніжно скуйовдила йому волосся.

«От і докотилися, старенька, — знову подумала вона. — Твій син — дорослий чоловік, а ти ставишся до чоловіків, як до дітей…»

Івана нагородила Кляйнерта останньою усмішкою і пішла. Поки вона дійшла до дверей, її ніжність перетворилася на лють, приязність — на ненависть. Вона думала про Кляйнертову дружину, дітей, його спокійне сімейне життя, і їй захотілося виблювати від такої посередності.

Ця думка-плювок, повна ненависті й образи, нічого не була варта, але несла вагу її власного розпачу. Івана злилася на німця за те, ким була сама. Вона заздрила його банальності, спокою, конформізму, бо сама ніколи не могла досягти цієї простоти.

Переступивши поріг, вона обернулася й адресувала йому ще одну усмішку, цього разу щиру й відкриту. Зрештою, вона любила його як ідею, як проєкт, щось таке, що вивищувалося над навколишнім лайном і чого в неї ніхто ніколи не міг украсти.

Мушкетер усміхнувся їй у відповідь, і вона подумала: «Ти просто дурепа». Вона повторила цю думку ще раз, зачиняючи двері, хоча мусила б повернутися й поцілувати його по-справжньому.

Але вже дорогою до ліфта Івана опанувала себе. До неї повертався гнів. Урешті-решт, саме ця злість надавала їй сил.

Ньєман чекав біля ліфта. У кабіні вона нарешті розридалася, а її шеф дивився то на підлогу, то на стелю, то на ряд кнопок. Він почувався в’язнем, замкненим у клітці разом із диким звіром — пронизливим смутком його слов’яночки.

67

Перш ніж сісти у «вольво», вона кинула погляд на яскраву синяву неба й закурила, ніби щоб остаточно спалити клубок у горлі.

— Ти йдеш, га?

Ньєман знав тільки одну тактику приховування емоцій: буркотіти.

Вона зробила ще одну затяжку і розчавила недопалок носком черевика.

— Зараз.

Усівшись у салоні, скрутившись клубочком, упершись п’ятками в приладну дошку, вона більше не думала про Кляйнерта, тобто берегла його на потім, ніби дорогоцінний талісман, який можна час від часу витягати.

Ньєман їхав у напрямку автомагістралі. Їх досі оточував ліс в усіх можливих формах, але він був ніби перерізаний надвоє, відсунутий далі транспортним потоком. Скоро з’являться рівнини й оброблені поля. Ще трохи згодом — сірість паризького передмістя, бетонні пляжі, накриті свинцевим, токсичним небом — нарешті.

Івані небагато потрібно було для щастя, і всі ці речі стосувалися міста, гамору, забрудненого повітря. Кожен елемент, узятий окремо, викликав у неї відразу: машини, бруд, сморід, містяни… Але разом усе це становило чарівну атмосферу, принаймні на її думку.

Раптом вона прокинулась: вона задрімала, уявляючи гул Парижа. Вони вже перетнули кордон. Івана опустила вікно й закурила ще одну цигарку. Ньєман нічого не сказав. Флік міг мовчати годинами. Вона це ненавиділа. Утім, це мовчання не містило жодного значення: ні байдужості, ні гніву, це був просто невидимий паркан.

Потягуючи цигарку, ніби щоб обігнати вітер, що залітав до салону й притьмом пожирав сигарету, Івана міркувала, яку тему обрати, щоб розбити цю Китайську стіну.

У суїцидальному пориві вона наважилася на найгіршу з них:

— Ньємане, у мене є запитання.

— Можеш зачинити вікно?

Івана викинула недопалок і послухалась.

Вона збиралася порушити табу, і ця думка захоплювала її не менше, ніж лякала.

— Чому ви боїтеся собак?

68

Тиша, здавалося, раптом стиснулась, й Івана почала побоюватися вибуху, яким би він не був. Старий флік захрипів, видавши щось між бурчанням і зітханням. Його голос був такий низький, що інколи сягав нерозбірливих тонів, близьких до сейсмічної хвилі:

— Я вже розповідав тобі про свою сім’ю?

— Ви ніколи нічого мені не розповідали.

— Ну, гаразд. Я народився в Ельзасі у родині без історії. Вічно зайнятий батько та емоційно нестабільна мати, депресивного типу.

Івана подумала про батьків Ґаєрсберґів, але далі порівняння зайти не могло.

— Тож коли в мого брата щось пішло не так, вони нічого не помітили.

— У вашого брата?

— Старшого на три роки. Ми ділили все, абсолютно все. А одного дня все пішло шкереберть.

Ньєман завагався, перш ніж продовжити. Гудіння мотора, хоч і приглушене зачиненими вікнами, ніби погучнішало.

— Жан, — повів він далі за кілька секунд, — так його звали, почав розмовляти сам із собою. Вночі, лежачи в нашій кімнаті, я чув, як він звертається до стелі, його мучила