Жан-Крістоф Гранже - Останнє полювання

— Він страждав на психічний розлад?

— Зараз його шизофренію швидко діагностували б, але тоді, в Ельзасі… Та й потім, Жан умів приховати свою хворобу. Я єдиний про неї знав…

Знову запала тиша, ніби буря, яка, начебто віддалившись, ударяє ще ближче, ще сильніше.

— Спочатку Жан вважав мене своїм союзником. Він пояснював мені найменші подробиці свого божевільного світу. Як він будував пастки над мостами автострад, аби каміння попáдало на машини й попередило всіх про його силу. Як він ловив ночами кротів і пив їхню кров, аби покращити слух і відчувати вібрації в темряві. Навіщо він плів таке собі павутиння, кожен край якого стискав за шию пташеня, викрадене з виводку чорних дроздів. Щоранку він годував їх, дивився, як вони ростуть і душаться сталевим дротом…

— Ви не розповідали про це батькам?

— Вони подумали, що я все вигадую. Кажу ж, Жан умів триматися перед дорослими. Він дбайливо приховував свій маячливий усесвіт.

— А в школі?

— Так само, хоч там інколи траплялися дивні нещасливі випадки, саботаж…

Івана почувалася так, ніби повільно ковзає підступним схилом без жодної зачіпки. Вона боялася того, що чекало на неї внизу…

— Скільки вам було років?

— Йому тринадцять. Мені десять.

Ньєман не відривався від дороги, але складалося враження, ніби він дивиться зовсім не на асфальтову смугу. Івана відчувала нервове напруження його рук, які до конвульсій стискали кермо.

— Жан почав не довіряти мені, не хотів зі мною розмовляти, окрім як заради погроз. Це здається нереальним, але я зрозумів, що він збирається мене вбити.

Івана не знала, куди діти очі: прямі лінії перспективи попереду не в’язалися з цією інтимною історією. Але й мови не було про те, щоб глянути на нього самого. Мабуть, вона побачила б обличчя мерця з тугими, мов мотузки довкола труни, м’язами.

— Я зрозумів його план на канікулах, у батьків нашого тата. У старих був пес, якого звали Реґлісс. Кане-корсо, нащадок бойових псів римських легіонів. Собацюр, здатних поборотися з левами на арені чи захистити шльондр у римських нетрях.

— Симпатична порода…

В Івани просто вихопилася ця шпилька. Вічний саркастичний рефлекс.

— Жан вимуштровував його на мене, — вів далі Ньєман. — Реґлісс був великим плюшевим ведмежатком, добрим, лагідним песиком-захисником, але Жан докладав зусиль, аби пробудити його вбивчі інстинкти. Під час кожних відвідин бабусі й дідуся він повертався до цього, перетворюючи Реґлісса на бойового пса, який має лише одного ворога — мене.

— А що батьки?

— Ти маєш на увазі, дідусь із бабусею. Вони не розуміли, що відбувається. Навіть глузували з мене — маленький страхополох, який боїться нашого вірного собаки.

— Він нападав на вас?

— Ні. Щось його досі стримувало. Сила звички, природжена ласкавість, не знаю… Але я помічав найменші його рики, рухи. Я весь час і всюди відчував цю загрозу…

Ньєман перевів подих або ж просто приводив до ладу спогади, як збирають колоду карт, аби знову її роздати. Він мав намір опуститися ще далі, ще глибше.

— Однієї неділі бабуся з дідусем поїхали на сільськогосподарську виставку, якусь дебільну фігню за п’ятдесят кілометрів від дому. Жан мав наглядати за мною. Мене паралізував страх, але його божевілля, здавалося, того дня відступило. Він був спокійним, логічним, ясно мислив. Навіть жартував, казав, буцім сподівається, що я ніколи не вірив у ці історії з дресируванням і помстою. Тієї миті я майже повірив йому знову. Ми пообідали перед телеком (я попросив його прив’язати Реґлісса біля буди). Це була епоха «Месників»[44], ти не пам’ятаєш… На якусь коротку мить я подумав, що все стало як раніше…

Коли я прокинувся, у мене були зав’язані очі. Моя мати жила на фенобарбіталі, мабуть, Жан підмішав його мені в їжу. Я не мав жодної гадки, де я чи котра година. Тіло розривали опіки — у певних місцях: на передпліччях, на щиколотках, на поясі… Але найгірше відчуття було посередині тіла, десь між ногами, це був розсіяний жар із гострими краями, він врізався мені у внутрішні боки стегон і пульсував.

Я спробував закричати, але рот був заткнутий кляпом. Під час вдиху мене пронизували конвульсії, напади паніки, які розривали мені ніздрі… Лише тоді я відчув запах, цей довбаний запах дикої тварини, відчув усіма порами шкіри… Там був собака, зовсім близько, можливо, навіть усередині мене, і мій піт починав пахнути цією їдкою сумішшю звіриного смороду й мокрої шерсті… Реґлісс був поруч, зовсім близько, але де?

Івана боялася тієї миті, коли Жан зніме пов’язку з маленького П’єра, адже все це відбувалося тут і тепер, у салоні «вольво». Вона вчепилася в ручку дверцят, суглоби пальців побіліли, нігті до крові впилися в долоню.

— Ми були в хижці мого дідуся в глибині саду, — повів далі Ньєман, ніби неспішно зняв пов’язку з очей у своїх спогадах. — Він припнув мене до стільця десятками гальмівних тросів від велика, які утворювали гігантське павутиння. Реґлісса Жан прив’язав до мене. Затиснув у мене між ніг так, щоб мої геніталії опинилися в його роззявленій пащі. Він іще більше стиснув пута на собаці, так, щоб той через біль чи лють одним махом оскопив мене… Але Реґлісс не рухався. Він застиг із моїми яйцями в роззявленій пащі, пускаючи слину мені на штани. Його очі були вологі. Як не дивно, у ньому не було жодної агресії. Він дивився на мене цим плачливим поглядом собаки, який чекає на щось від свого господаря, мовчки благаючи…

Я спробував заговорити до нього найласкавішим голосом, аби умиротворити його, прошепотіти йому щось заспокійливе, але з горла не долинало жодного звуку. Мій страх перейшов будь-яку межу. Я міг лише сидіти, незворушний, німий, ніби мене й не існувало… Секунди абсолютного жаху, які усвідомлювала частина мого мозку, сформована мільйони років тому…

Івана опустилася на сидінні, так що їй майже не видно було дороги. У скронях, ніби старий такелаж на палубі, било запитання:

— А… ваш брат?

— Він спав переді мною, просто на підлозі. Цей мудак заснув просто посеред екзекуції, залишивши мене в смертельній позі. Таке з ним часто траплялося: посеред зриву його раптом зморював сон, ніби перегрітий мозок вимикався. Картинка була справді… незвичайна. Я, прив’язаний, ніби наркодилер, якого допитують боси, задиханий собака з моїми яйцями в зубах — і братик, який мирно хропе біля свого творіння…

Ньєман замовк. Невже це кінець