Жан-Крістоф Гранже - Останнє полювання

руки, адже взагалі зневажав людство. Отже, жодна людина не могла чинити неупереджене правосуддя. «Правди не існує, — наполягав він на своїх заняттях у школі поліції, — є тільки правдоподібна брехня».

І все одно це розслідування добряче підкосило Ньємана. Подобалася йому вбивця, Лаура, чи ні, неважливо. Проблема була в тому, що він дуже сильно помилився. Мабуть, іще ніколи він не був настільки далекий від правди. Чи то засліплений вродою графині, чи то переможений на полі, яке, як йому здавалося, він так добре знав, — на ниві зла, — він ні про що не здогадався. Це було рівняння майже абсолютної жорстокості, яке розташовувалося на трохи зависокому для нього щаблі.

Усе, що він виніс із цієї історії, — це ще один мрець, його дев’ятий. Безперечно, це був законний самозахист, але легкість, із якою лезо зайшло в горло мисливця, становила спогад, що його він не міг позбутися.

Упродовж трьох днів він не розтуляв рота, а Івана облишила його марніти просто на очах. У неї були нагальніші обов’язки: завершити протоколи розслідування і підсумувати всю справу.

Як не дивно, вона ставилася до цієї історії спокійніше за Ньємана. Івана бачила в житті набагато менше звірств, ніж він, але її вроджена ненависть до привілейованих прошарків суспільства та природний бунт проти ідей генетичної вищості, соціального домінування й очищення крові давали їй змогу легше прийняти систему Ґаєрсберґів.

Але й вона ні про що не здогадалася. Вона лише сприймала навколишнє насильство — калічення жертв, пальці, затиснуті в стартері мотоцикла, мертве тіло Шюллера серед пробірок — і намагалася виконати свою роботу. Її фантазія ніколи не могла б зайти далі за уяву самих Ґаєрсберґів.

Фліки мали можливість скласти рапорти у Франції, але Івана захотіла затриматись під приводом необхідності узгодити все з німецькою поліцією й подати повний звіт, що було правдою лише наполовину.

Насправді в неї була абсолютно інша причина: вона щодня навідувала свого героя в Університетсклінікумі (Університетській лікарні Фрайбурґа-ім-Брайсґау). Пораненого героя, який навіть у піжамі змушував її серце тьохкати.

65

Кляйнерт відбувся досить-таки легко. Рентген показав черепно-мозкову травму, але без гематоми, три зламані ребра, тріщину в ключиці та зміщення плечової кістки, усе з правого боку. Утім, ребра обернулися проти свого власника і, мов ножі для риби, порізали йому м’язи, тканини і навіть внутрішні органи — Івана не все зрозуміла: головлікар розмовляв англійською з таким акцентом, ніби клацав підборами на кожному приголосному.

Що ж до найприголомшливіших ран, порізів на очах, вони виявилися несерйозними. Лікарям довелося витягувати з його повік крихітні скельця, і ця робота, що вимагала великого терпіння, закінчилася двома щільними пов’язками, як у сліпого з фільмів про війну.

Коли Івана навідувалася до німця, він слухав її, але бачити через пов’язки не міг. Суцільна романтика. От тільки Івані доводилося підкорятися розкладу відвідувань його жінки і двох дітлахів, зносячи звичні приниження таємної коханки. «Так тобі й треба», — думала вона. Їй не лише доводилося поступатись місцем законній дружині, а й миритися з цією зразковою, гідною матір’ю, яка виховувала його дітей і зуміла втримати їхнього батька поруч. Усе, чого сама Івана зробити не змогла…

Коротше кажучи, вона приходила до свого Кляйнерта за спиною його дружини і за спиною Ньємана, як викурюють косячок у тамбурі. Після цих візитів вона виходила з лікарні злегка під кайфом, тримаючись за стінку і чіпляючись за свої мрії, що були схожі на глухий кут і мали завершитися після штампу на рапорті та міцного рукостискання з зеленими кепі.

Останньої ночі розслідування, повертаючись із замку Франца, вони кохалися — насправді не до кінця, але були на пів шляху. Лише у фільмах коханці кінчають із першого разу в тачках із запітнілими вікнами. І все одно Івана отримала величезне задоволення — душевне. Усе мати неможливо, думала вона, тож скористайся цим на повну. Відсутність надії — це найвища перемога надії, щоб ніколи не розчаровуватися ні в житті, ні в людях.

Але сьогодні обстановка була інакша. До останнього її візиту приєднався Ньєман, і тут уже не йшлося про романтичну пригоду. Вони прийшли попрощатися з колегою, от і все.

66

На них чекав сюрприз: на Кляйнертові вже не було пов’язок і навіть окулярів. Івані здалося, ніби він цілковито змінився. У його очах ніби зосередилися всі ознаки втоми та посттравматичного стресу. Схудлий, виснажений, німецький флік був схожий на маску. Його довге волосся, що спадало з високого чола, і приклеєна до лиця борідка тепер видавалися штучними.

Побачивши вираз обличчя своїх відвідувачів, Кляйнерт поспішив оголосити:

— Лікарі кажуть, мене можуть виписати за тиждень.

— Супер, — сказав Ньєман повним завзяття тоном. — Сьогодні ми повертаємось до Франції.

— Склали всі рапорти?

Флік зморщився, тоді всміхнувся, трохи з запізненням зрозумівши цю шпильку.

— Не кепкуйте, Кляйнерте.

Івана трималася трохи поодаль зі схрещеними на грудях руками, стоячи на одній нозі, ніби чапля на болоті.

Кляйнерт простягнув руку до тумбочки і схопив старомодну папку з картонною обкладинкою та стосом роздруківок.

— У мене є для вас новини, — сказав він, розгортаючи підшивку і сідаючи на ліжку пряміше. — Ульріх Таффертсгофер, генетик з інституту Макса Планка, продовжив дослідження.

— Яке дослідження?

— ДНК Ґаєрсберґів. Він порівняв інші зразки і виявив приголомшливий факт: каріотип Юрґена має багато спільного з генетичним фондом роду.

— Не може бути, Юрґен був прийомним.

— Так усі подумали, бо його ДНК відрізнялася від Лауриної, але все навпаки.

— Це Лауру вдочерили? — запитала Івана, якій перехопило подих.

— Саме так. Таффертсгофер упевнений: Юрґен належав до клану.

— А Макс?

— Він прийомний, тут жодних сумнівів. Рідними дітьми були Юрґен та Удо.

Ньєман нервово тарабанив пальцями по бильцю ліжка.

— Лаура була впевнена, що вона з Ґаєрсберґів…

— Мабуть, їх обох переконували, що це вони — кровні нащадки, аби більше мотивувати.

Івана уявляла собі цю абсолютно збочену систему, яка полягала в тому, щоб нацьковувати дітей — чи радше підлітків — одне на одного, аби пізніше звести в двобої. Ці дітлахи любили одне одного, підтримували одне одного перед авторитарністю батька та жорстоким вихованням, але вища справа їх розділила.

Розмірковувала вона й над іншим аспектом цієї історії: цього разу виграла чужа дитина. Кров скромного походження здобула імперію Ґаєрсберґів, ніби її зненацька повернули народу. Попри все, ця ідея їй подобалася, і не в останню чергу тому, що зайда,