Семюель Беккет - Уот

Щоб якось згаяти час і, разом з тим, збагатитися розумово, містер Кейс читав книжку «Веди нас, пісне», яку написав Джордж Рассел (А. Е.). Містер Кейс відкинув назад голову, випростав руку з книжкою і поринув у читання. А як на стрілочника, то містер Кейс пречудово знався на письменстві.

Містер Кейс читав:

?

Важкі моржові вуса містера Кейса, немов вірна, слухняна жінка, що робить, як її чоловік, повторювали кожен рух його губів, які то витягалися вперед, то відкочувалися назад, відтворюючи всю звукову ліпоту, яка містилася у надрукованих словах. Ніс його теж не лишався осторонь, допомагав як міг і ніздрями, й масним кінчиком. Люлька його гасала то вниз, то вгору, а з рота, з самого куточка, необачно виповзла й випала на вельветову камізельку дебела крапля слини.

Уот зайшов у приміщення і стояв у тій самій поставі, що й перед тим на кухні, тримався за валізи, безтямно дивився перед собою, а дверей не зачинив. Містер Кейс колись бачив його, через віконце своєї будки, того вечора, коли Уот прибув на станцію. Отже, Уотова зовнішність була йому добре відома. І це йому тепер стало в пригоді.

Ви не могли б сказати мені, котра зараз година? сказав Уот.

Так він і думав, цього й боявся. Це ж треба, в таку рань припхатися!

Ви не могли б пустити мене до зали чекання? сказав Уот.

Оце-то заковика. Бо містер Кейс не мав права залишати свою будку доти, аж доки він залишить її, щоб іти додому, до своєї нетерплячої дружини. Та й не міг він отак витягти з низки ключів один, передати його Уотові і сказати: Ось вам, сер, ключ від зали чекання, як ітиму додому, заскочу й візьму його у вас. Бо з зали чекання можна було пробратися до каси, а щоб дістатися до зали чекання, треба було пройти через касу. А ключ від дверей зали чекання не підходив до дверей каси. Та й не міг він отак взяти й зняти два ключі з в’язки, віддати їх Уотові й сказати: Ось вам, сер, ключ від вашої зали відпочинку, а осьо-сьо від каси. Як ітиму додому, заскочу й візьму їх у вас. Ні. Бо каса таким чином сполучалася з кабінетом самого начальника станції, що потрапити до кабінету начальника станції можна було, лише перетнувши касу. А ключ від дверей каси відчиняв двері кабінету начальника станції у такий спосіб, що ці двоє дверей були представлені на кожній із низок станційних ключів — на низці начальника станції, містера Ґормана, на низці стрілочника, містера Кейса, і на низці носія, містера Нолана, — не двома ключами, а лише одним.

Таким робом їм удалося заощадити не менше як три ключі, і саме містер Ґорман, начальник станції, здогадався ще зменшити кількість станційних ключів, приладнавши найближчим же часом за рахунок компанії до дверей зали чекання замок, подібний до вже подібних між собою замків на дверях каси та його особистого кабінету. Про цей свій задум він повідав під час останньої наради як містерові Кейсу, так і містерові Нолану, і ні містер Кейс, ні містер Нолан не висловили жодного заперечення. Але ні містерові Кейсу, ні містерові Нолану він не зізнався в тому, що вирішив якомога скоріше потихеньку-помаленьку, за рахунок компанії приладнати до хвіртки, до дверей будки стрілочника, до носієвого ванькирчика, до камери схову, до чоловічої та жіночої вбиралень замки, які б відмикалися просто і легко, без будь-яких зусиль і труднощів, так само, як і двері каси, і двері кабінету начальника станції, без будь-яких труднощів і зусиль, так само, як і двері зали чекання, як і всі інші двері по черзі одні за одними, коли прийде відповідний час. Таким робом у пенсійну годину, якщо він до того не помре, або в момент смерті, якщо він до того не піде на пенсію, він залишить станцію в унікальному, бодай у цьому відношенні, а може, й ще у якомусь, стані, зробить її винятковою з поміж усіх інших станцій цієї гілки.

Ключі ж від станційної каси, які зберігалися в окремій шухляді, тобто ті ключі, що їх містер Ґорман тримав на одному з годинникових ланцюжків, щоб вони, бува, не провалилися крізь ними ж протерту дірочку у кишені його штанів, на те вони й кишені, а також зовсім незначні ключики, котрі можна десь, не помітивши, висипати разом із дрібняками, не кажучи уже про те, що можна загубити й сам ланцюжок, або його можуть поцупити прямо з кишені штанів, так оці всі ключі містер Ґорман навіть не вважав станційними. Та й справді, хіба ж ключі від станційної каси можна вважати станційними в повному значенні цього слова? Бо станційна каса, на відміну від станційних дверей, перебувала на території станції не цілоденно й не цілонічно, а залишала її разом з містером Ґорманом, коли ввечері він ішов додому, і поверталася туди лише наступного ранку, коли містер Ґорман повертався на роботу.

Містер Кейс усе це обмізкував, все, що здавалося йому суттєвим і слушним, не гарячкуючи, зважив усі «за» і «проти». А тоді дійшов висновку, що на поточний момент він нічого не ладен із цим вдіяти. От якби експрес промчав нарешті повз станцію і він звільнився б, і міг би піти додому, до своєї нетерплячої жінки, от тоді б він міг чимось допомогти Уотові, пустити його до зали чекання і там залишити. Але тільки-но він дійшов того висновку, що міг би й зробити Уотові таку ласку, як збагнув, що не зможе цього зробити, не замкнувши за собою двері каси. Бо він не міг піти додому й залишити двері каси порожньої й сплячої залізничної станції відчиненими. Але якби Уот погодився, щоб містер Кейс замкнув його в касі, от тоді б містер Кейс міг би вчинити Уотові таку ласку, попередньо дочекавшись, поки експрес промине станцію. Але ледве він вирішив, що за такої умови міг би вчинити Уотові ласку, як усвідомив, що навіть за цієї умови не зможе вчинити Уотові ласку, якщо той не погодиться, щоб його замкнули не тільки в касі, а й у залі чекання. Бо не могло бути й мови про те, щоб Уотові вільно було усю ніч вештатися порожньою сплячою станцією і заходити до передпокою кабінету самого начальника станції. От якби Уот був не проти того, щоб його замкнули до ранку