Семюель Беккет - Уот

не тільки у касі, але й у залі чекання, тоді б пан Кейс не мав нічого проти того, щоби всю залу чекання віддати в Уотове розпорядження, тільки-но експрес з усіма його пасажирами і цінним вантажем без пригоди промине станцію.

Містер Кейс розповів Уотові про своє рішення щодо Уотового прохання пустити його до громадської зали чекання. Щодо причин саме такого, а ніяк не іншого рішення містер Кейс делікатно змовчав, щоб не завдавати Уотові жалю, бо навряд чи він від того зрадів би. А зранку, сказав містер Кейс, прийде містер Ґорман або містер Нолан, випустять вас, і ви підете на всі чотири, де схочете. Уот сказав, що з нетерпінням спокійно чекатиме усю ніч до тієї миті, коли вранці його звільнять містер Ґорман або містер Нолан і він матиме змогу податися деінде. Але, сказав містер Кейс, якщо вам більше до вподоби моя будка, то, будь ласка, заходьте, зачиніть двері, сідайте на стілець, я буду радий такому гостю. Уот відповів, що краще він перебуде цей час назовні, на платформі прогулюючись туди-сюди або примостившися десь на лаві.

Уот ліг на лаву горілиць, підклавши валізи під голову і накривши обличчя капелюхом. Так він до певної міри зміг нейтралізувати місяць, низку інших, менш мальовничих красот природи цієї розкішної ночі. Зорову проблему, на Уотову думку, можна було розв’язати тільки в один спосіб: витріщивши очі і вдивляючись у пітьму. Якщо ж сидіти з заплющеними очима, то, як йому здавалося, не все можна було побачити. Перш за все Уот обмізкував питання про експрес, який мав невдовзі на повній швидкості прогуркотіти повз сонну станцію. Міркував він над цим ретельно, неквапно і зосереджено. А тоді так само зненацька, як був поринув у розмисли, Уот узяв і виринув з них.

Він лежав на лаві, без думок і без почуттів, крім хіба що холоду, який начебто відчувала одна з його ніг. У голові його перешіптувалися голоси, які поспішали одгомоніти свою щоденну відправу; неначе миші, що снують у запічку, шкребуть стіни, гребуться лапками в попелі. Хоча це також, власне кажучи, можна занести до категорії почуттів.

Містер Кейс був змушений пояснити причину своєї наполегливості. Але йому не довелося довго розводитися, кількох слів було досить. Кілька слів містера Кейса, і Уот усе пригадав. У руці містер Кейс тримав важкий ліхтар. У ліхтарі блимав немічний жовтявий вогник. Містер Кейс з професійною пихою розводився про нічний поїзд. Він вирушив згідно з розкладом, вчасно нас промине і прибуде у пункт призначення теж, як нічого ніде його не затримає, згідно з розкладом.

Він так захопився цим поясненням, що не на жарт розхвилювався.

А Уот, проте, вже дві цілісінькі години як не ходив до вітру. І потреби, хоч як це дивно, ніякої не відчував, ну зовсім ніякої. Ані краплі, ані крапелиночки не вичавив би, мізкував він так відсторонено, наче йшлося зовсім не про нього, навіть якби мені за це заплатили. І це він, котрий щогодини, бувало, бігав до вітру і з насолодою позбувався зайвої вологи. Оце остання міцна мотузочка, яка зв’язувала його з навколишнім світом (він мав на увазі лише речі цілком регулярні, до яких не заносив ні свої потужні випорожнення, ні нічні виділення, що відбувалися з ним двічі на рік, саме на рівнодення), він як наперед бачив, невдовзі вона ще більше попустить, а там і зовсім урветься. Таке передбачення додало йому суму й радості, що якусь хвильку з шаленою швидкістю змінювали одне одне, аж поки у призначений на те час потьмарилися, замулилися, зблідли і остаточно не знати де щезли.

Уот міцно, немов на камені, стояв на підлозі, тримаючи в руках валізи, і його вірне тіло не падало, його чіпке, хапке й непослабне тіло не гнулося раптом у колінах, не падало на куприк, а тоді лицем до підлоги, не завалювалося на спину, ні, воно тримало рівновагу, так, як колись його вчила мати і як було закріплено юнацьким досвідом.

Кроки чимраз даленіли, і ось якщо якісь дуже виразні звуки і долинали крізь осиротіле повітря до Уотового вуха, то, як йому видавалось, жоден з них не нагадував нічиї кроки. Така музика припала йому особливо до серця і нагадала слугу, що безгучно зачиняє двері після того, як кроки та всі інші шерехи, стуки і рипи одзвучали своє. Але ось містер Кейс вийшов з протилежного боку станційного будинку, і його кроки, чотири-п’ять, не більше, неначе зачулися знову, немов залишений злодієм ланцюжок, і досягли Уотових вух, які розлого стовбурчилися по обидва боки його голови. Скоро ці кроки почує і місіс Кейс, чиї вуха давно вже стомилися слухати різні, позбавлені кроків шерехи. Потім ці звуки стануть ще голоснішими, ще дужчими і нарешті досягнуть моріжка. Мало які звуки давали місіс Кейс більшу втіху, ніж ці. Мабуть, що ніякі. То була дивна жінка.

На частину зали чекання падало тьмяне світло знадвору. Різниця між освітленою і неосвітленою частинами залу була така разюча, що Уот, який оце щойно покинув слухати, ніколи б не повірив, що таке може бути, якби на власні очі цього не побачив.

У залі чекання, як здалося Уотові, не було ні меблів, ні будь-яких інших речей. Хіба що поза його спиною могло щось стояти. Це не здалося йому дивним, хоча й чимось звичайним це йому теж не здалося. Бо коли він зігнувся в дугу посеред зали чекання, то пересвідчився, що ця зала — із тих, про які не можна з певністю сказати, дивна вона, звичайна чи ще якась.

І тут він почув шепіт, якийсь рот, жіночі, тонкі, рухливі губи повідали йому, що приміщення ці, коли вони порожні, то здатні вмістити більш людей, ніж коли їх захаращено кріслами та канапами, і як безглуздо сідати чи лягати тут, якщо надворі ні дощу, ні сльоти, ні снігу з вітром або без вітру, ні сонця, як прямого, так і навскісного. Жінку цю звали колись Прайз, і вона була така худа, як скибка, і оце вже тридцять п'ять років, як вона успішно долала всі загати, які зводив на її шляху клімакс. Уотові приємно було знову почути її голос і знову побачити непозбувні шмарклі під її старечим носом. Але ще більшу приємність він відчув, коли цей голос зник.

Зала чекання була не така вже й порожня, як Уотові спершу здалося, бо вже за два кроки від його носа і на таку ж відстань по праву