Жорж Сіменон - Клуб «100 ключів»

— Зробіть так, щоб він упізнав вас одразу, як тільки відчинить двері, інакше доведеться чекати кілька годин.

Вибілені вапном стіни. Навколо на лавках жінки, діти, старі люди. Принаймні дванадцятеро душ чекали на прийом. Хлопчисько з великою пов'язкою на голові, жінка в хустці марно намагається заспокоїти малюка, якого тримає на руках. Всі погляди звернені до дверей, у глибині, за якими лунають голоси. Мегре пощастило: двері відчинилися майже відразу, вийшла гладка селянка. Лікар оглянув кімнату й помітив комісара.

— Заходьте, будь ласка. Пробачте, одну хвилинку. Він полічив пацієнтів, відділяючи плевели від зерна, потім показав на трьох чи чотирьох із них:

— Вас я сьогодні не зможу прийняти. Приходьте післязавтра в той самий час.

І зачинив двері.

— Пройдімо до будинку. Ви щось вип'єте?

— В мене до вас лиш одне запитання.

— Але я дуже радий бачити вас і не відпущу так швидко.

Він одчинив бічні двері і через сад повів комісара до великого квадратного будинку.

— Жаль, що саме сьогодні дружина поїхала до Гавра. Вона була б дуже рада познайомитися з вами.

Будинок був багатий, комфортабельний, трохи похмурий через великі дерева в саду.

— До мене допіру заходив інспектор, і я йому сказав, що Роза була абсолютно здорова і могла б прожити ще сто років. Рідко мені доводилося зустрічати таку здорову родину, як ці Трошю. Вам би треба було побачити цю здоров'ячку на власні очі.

— Вона не була вагітна?

— Дивне запитання. Що завгодно міг би подумати, тільки не це. Вона була в мене зовсім недавно і ні про що таке навіть і словом не прохопилася. Місяців зо три тому я її оглянув усебічно і можу заприсягтися, що на той час вона ще не жила статевим життям. Чим би я міг вас почастувати, пане комісар?

— Дякую, нічим. Я щойно від Валентіни, де мусив випити більше, ніж мені хотілося б.

— Як вона себе почуває? Ось вам іще одна — завидне здоров'я! Мо'гла б цілком обходитися без лікарів. Чарівна жінка, вам не здається? Я знав її ще до другого шлюбу, навіть до першого. Я приймав у неї пологи.

— Ви вважаєте її цілком нормальною?

— З психічного боку? Певно, ви запитуєте тому, що вона виставляє напоказ свої дивацтва. Будьте обережні з такими людьми, пане комісар. Як правило, це найздо-ровіші голови. Вона завжди чудово знає, що робить! І завжди це знала. Вона любить свій маленький світ, свій будиночок, свій комфорт. Чи можна їй докоряти за це все? Одне слово, я за неї не турбуюся.

— Ну а Роза?

Мегре не забував про хворих, які чекали в приймальні, — про жінку з малюком на руках, про хлопчика з забинтованою головою. Та лікар, видно, не поспішав. Він закурив сигару, зручно вмостився в кріслі, немов готуючись до тривалої розмови.

— У Франції тисячі таких дівчат, як Роза. Із якої вона родини, вам відомо. Очевидно, провчилася в сільській школі років зо три, не більше. Потім випадково потрапила до іншого середовища. Всього наслухалася. Казна-чого начиталася. Знаєте, про що вона запитувала мене одного разу, коли прийшла на прийом? Що я думаю про теорії Фрейда? Вона весь час приставала до мене: чи все гаразд у неї з залозами внутрішньої секреції. Та хіба ж усе пригадаєш? Я вдавав, що сприймаю її серйозно. Вислуховував її, прописував ліки, які були такі ж нешкідливі, як вода.

— Вона коли-небудь ходила сумна?

— Ніколи. Навпаки, вона мала веселу вдачу, завжди здавалася безтурботною. Та часом вона вдарялася в оті свої роздуми, як вона це називала, і тоді раптом ставала дуже серйозна. Певно, у Валентіни вона відкопала Достоєвського і прочитала всього — від палітурки до палітурки.

— Із тих ліків, що ви прописували їй, у жодних не було миш'яку?

— В жодних, можете бути певні.

— Дякую вам, лікарю.

— Ви вже йдете? Мені так хотілося, щоб ви посиділи довше.

— Я, мабуть, ще побуваю у вас.

— Ну, коли ви обіцяєте…

Лікар важко зітхнув: йому, видно, зовсім не хотілося повертатися до хворих. Кастен чекав на вулиці.

— Що ви зараз збираєтесь робити?

— Поїду до І пора.

— Підкинути вас на моїй «сімці»?

— Ні, не треба. Зателефонуй краще до дружини і попередь її, що ти сьогодні можеш повернутися додому пізніше, як звичайно. А може, й зовсім не ночуватимеш удома.

— Вона вже звикла до цього. То як же ви туди дістанетеся? В цей час автобуси вже не ходять. А пішки ви не дійдете.

— Я візьму таксі.

— Якщо буде вільне. Адже тут, в Етрета, тільки два таксі. Стоянка он там, на розі вулиці. А що я маю тим часом робити?

— Пошукай Тео Бессона.

— Ну, це не дуже важко. Досить лиш обійти ресторани. А що далі?

— Це все. Постеж за ним.

— Непомітно?

— Нічого не станеться, як він і помітить тебе. Головне, не випускай його з очей. Якщо він виїде з міста на машині, сідай у свою «сімку» і мчи слідом. Постав її неподалік од його машини. В цьому разі черкни мені кілька слів і залиш записку в мене в готелі. Не думаю, щоб він міг далеко поїхати.

— Якщо ви їдете побачити родину Трошго, бажаю вам приємно провести час.

Сонце вже схилялось до обрію, коли Мегре виїздив з міста на таксі, водій якого раз у раз обертався до нього,