Жорж Сіменон - Клуб «100 ключів»

щоб побалакати. Комісар, здавалося, куняв, лиш час од часу пахкав люлькою. Сільський краєвид набував темно-зелених відтінків, на фермах уже спалахували вогники, в загонах ревіли корови.

Іпор виявився рибальським виселком, в якому, як і всюди на узбережжі, було кілька кам'яних будинків, де здавалися кімнати для приїжджих. Шофер запитав, як йому проїхати, — він не знав родини Трошю. Нарешті він зупинився перед одноповерховим будинком, біля якого на паркані сушилися сіті.

— Почекати вас? — запитав водій.

— Еге ж, будь ласка.

За шибкою невиразною плямою біліло чиєсь обличчя. Мегре постукав у брунатні двері, з-за яких долинало дзвякання виделок: певно, Трошю вже сіли вечеряти.

Двері йому відчинив Анрі, рот у нього був повний, і він мовчки дивився на комісара, не запрошуючи його до хати. В глибині кімнати горіло вогнище, над яким було підвішено чималий казан. Поруч стояла плита, чудова, майже нова газова плита, і можна було здогадатися, що це предмет розкошів, яким користуються лише зрідка.

— Я хотів би побалакати з вашим батьком.

Старий теж бачив Мегре, та поки що мовчав. Їх було п'ятеро чи шестеро навколо довгого столу без скатертини: перед ними димували полумиски, а в центрі стояла величезна таріль з картоплею й тріскою у сметані. Мати повернулася спиною до дверей. Маленький хлопчик крутив білявою голівкою, намагаючись побачити, хто там прийшов.

— Впусти його, Анрі, — нарешті промовив старий.

Витираючи губи рукавом, він підвівся повільно, з майже врочистою поважністю. Здавалося, він казав усій родині: «Не лякайтеся: я тут, нічого лихого з вами не скоїться».

Анрі не сів на місце, а залишився стояти біля залізного ліжка, над яким висіла лобкова картинка, що зображала «Ангела божого» Мілле.

— Ви, певно, начальник того, хто в нас був?

— Я комісар Мегре.

— Що вам іще від нас треба?

В нього було масивне обвітрене обличчя морського вовка, малювати яких так полюбляють художники-самоуки. Навіть удома він не розлучався з морським кашкетом. Він мав майже квадратну постать, і синій светр підкреслював його могутні плечі.

— Я намагаюся встановити, хто вбив…

— … мою доньку! — закінчив Трошю, немовби вточнюючи цим, що вбили саме його доньку, а не чиюсь іншу.

— Достеменно так. Даруйте, що мені довелося вас потурбувати. Я не сподівався, що застану вас за столом.

— А в який час вечеряють у вас? Певна річ, пізніше, ніж у людей, які встають о пів на п'яту ранку.

— Будь ласка, не припиняйте вечері.

— Я вже наївся.

Решта й далі їли мовчки, поважно, не перестаючи, однак, розглядати Мегре, не пропускаючи повз вуха жодного батькового слова.

Анрі запалив сигарету, можливо, то був виклик. Комісар, якому досі не запропонували сісти, здавався велетнем у цій кімнаті з низькою стелею, з якої звисали домашні ковбаси.

В кімнаті було два ліжка, одне з них дитяче, крізь відчинені двері в другій кімнаті видніло ще три. Та рукомийника не було — отже, всі вмивалися надворі, біля криниці.

— Ви забрали доньчині речі?

— Хіба ж це не моє право?

— Я вам не докоряю. Просто моє завдання стало б легшим, коли б я знав, що було серед тих речей.

Трошю обернувся до жінки, і Мегре нарешті побачив її обличчя. Вона виглядала аж надто молодою, як на матір такої великої родини, таких дорослих дітей, як Роза та Анрі. Вона була кощава, худенька, одягнута в чорну сукню, на грудях у неї висів медальйон.

Батьки перезирнулися, діти засовалися на лавках.

— Бачите, ми вже їх поділили… — І не всі її речі вдома?

— Жанна, вона працює в Гаврі, взяла собі її сукню та білизну, вони їй саме враз. А ось туфлі вона не взяла, туфлі їй малі.

— Тепер вони мої! — заявила дівчинка років чотирнадцяти з великим рудим ластовинням.

— А ти помовч!

— Мене цікавлять не стільки самі речі, як усілякі дрібнички. Листів у неї не було?

Цього разу батьки подивилися на Анрі, але той, здавалося, був зовсім не в гуморі відповідати. Мегре повторив своє запитання.

— Ні, — процідив Анрі.

— Жодних щоденників чи просто записок?

— Я знайшов тільки альманах.

— Який альманах?

Анрі знехотя пішов до другої кімнати. Мегре пригадав тепер, що змолоду, коли він сам жив у селі, йому доводилося бачити такі альманахи, погано віддруковані, f. на кепському папері, оздоблені примітивними ілюстраціями. Його здивувало, що такі книги й досі видаються.

На кожний місяць там було пророкування, наприклад:

«17 серпня. Меланхолія.

18 серпня. Не починати жодних справ. Не вирушати в мандри.

19 серпня. Ранок буде радісний, та стережися вечора». Мегре не всміхався, він з найповажнішим виразом гортав подану йому книжку, яку, видно, — читали й перечитувала бозна-скільки разів. Та нічого особливого він не знайшов ні у вересні, ні в кінці серпня.

— Інших паперів ви не знаходили?

Тут мати наважилася підвестися і в свою чергу взяла слово. Відчувалося, що вся родина стоїть за неї горою, заздалегідь схвалюючи її відповідь на питання Мегре.

— Ви й справді гадаєте, що вам треба було приїздити сюди й ставити нам питання? Я хочу, щоб ви мені кінець кінцем відповіли: мою доньку вбили чи не мою? А коли мою, тоді, мені здається, не нам слід надокучати запитаннями, а тим, кому ви даєте спокій.

Атмосфера немовби розрядилася. Чотирнадцятирічне дівча навіть плеснуло в долоні.

— І все це тому, що ми