Карл Хайнц Вебер - І мертві залишають тіні

«Маленькі записки можна й не добачити, — сказав тоді, за словами Шладовського, Гегеман, а потім додав: — Але чи завжди все можна не дочути?..»

Беата Келлер думала, мабуть, що О'Дейвена арештували тільки на підставі тих слів, які вона сказала колись Гегеманові. Вона тоді, хоч і неофіційно, але таки повідомила, що Джеймс у своїх передачах кілька разів відхилявся від затвердженого тексту. Про це вона вже говорила старшому лейтенантові. Але складалося враження, що у гру було втягнуто й щось інше. Записка з віршем і цифрами. Цифрам над буквами!

— Постарайтеся згадати всі деталі, — попросив Гайнсен. — Ви сказали, що бачили цю записку лише один-єдиний раз. Коли це було?

— На початку сорок третього року. Ми поїхали у Фрідріхсвалль. Там був будиночок для іноземців. Своєрідний пансіонат. У перші роки ми часто проводили там свою відпустку. Пізніше навідувались туди на незначний час, пере, важно на вихідні. Іноді Джеймс їздив туди й сам, але всього на день-два, не більше. Він казав, що почуває себе там незручно, бо в цьому будиночку поселили різних високопоставлених іноземних осіб. Наприклад, сім'ю французького генерала Жіро, якусь принцесу Руполі чи ще щось таке. З ними Джеймс був знайомий. Через нього познайомилася з ними і я. Рішення про такі поїздки Джеймс приймав майже завжди буквально в останню хвилину. Тієї неділі теж усе відбулося раптово. Ще напередодні ми й словом не обмовились про якусь подорож, а складали собі зовсім інші плани. Несподівано, мов грім з ясного неба, він сказав: «Спаковуй речі, поїдемо у Фрідріхсвалль!» Я відказала, що він збожеволів. Хоча наступний день у нас вихідний, але з тодішніх умов з транспортом ми змушені були б увесь час тиснутись у переповнених поїздах чи тинятися на вокзалах. Звичайно, моя незгода ні до чого не привела. Прибули ми туди ввечері. Не запитуйте як! По дорозі з нами трапилось майже все, чого тоді можна було чекати: об'їзди, запізнення, авіаційні напади на бриючому польоті… Мушу зізнатися, що я добряче тоді перенервувала. Джеймс — ні. Він же досяг своєї мети.

Беата Келлер урвала розповідь.

— Я хотіла б тут дещо додати, пане Гайнсен. Я розповідаю вам про цю подорож не лише заради вірша, якого тоді дали мені прочитати, а перга за все тому, що тоді у Фрідріхсваллі Джеймс показав себе таким, яким я його ще не знала. Ніколи досі я не бачила його таким стривоженим, таким пригніченим, як того вечора понад двадцять чотири роки тому…

Джеймс пішов. Він узяв з собою торбу, щоб роздобути харчів. Навіщо? Ми набрали з собою їсти. Але я нічого не питаю, лише дивлюся йому вслід, як він переходить вулицю, не озираючись на вікна, хоча й знав, що я там стою.

У просторій кімнаті тепло. Я лягаю в ліжко, розслаблююсь, намагаюсь заснути. Перевертаюся з боку на бік, дивлюсь на годинник, чекаю. В кімнату вривається вечір. Меблі стають сірими, за вікном завис чотирикутник неба, а небо прозоре, воно провіщає холод, місячне світло й ескадрильї бомбардувальників. Я не боюся бомбардувальників, тут їх зовсім не боюся. Мені треба заснути. Раптом здригаюся, підводжусь на лікті. Чую — перед будинком гальмує машина, замовкає мотор. Стукіт у двері будинку. Ніхто не відчиняє. На двері падає справжня злива ударів, розлітається скло. Чую, як хтось босими ногами почалапав по сходах, пішов по коридору. Потім завищали двері, і одразу — важкі кроки, так ходять у кованих чоботях. Далі на кілька хвилин западає тиша, небезпечна, неприємна тиша, в яку раптово вриваються кроки, вони долинають уже зі сходів, які ведуть вгору. Ось вони біля моєї кімнати, прогупали повз наступну, минули ще одну. Стукіт у двері, наказ: «Відчиніть!» Голоси, запитання, перелякані відповіді. Я не можу нічого збагнути. Хочу встати, але не можу поворухнутися, наче паралізована. Потім — знову кроки, знову стукіт, десь трохи далі, але недалеко, накази, запитання, відповіді.

Де Джеймс? Хочу увімкнути світло. Та помічаю, що не затемнені вікна. «Не маєш права вмикати світло, — наказую собі, — тебе за це покарають». Знову і знову думаю лише оте безглузде й тупе: «Не маєш права вмикати світло!»

У плечі мені стає холодно, ніби на них поклали кригу. Відчуваю, як під пахвами виступає піт. Згадую, що я скинула сукню. Ховаюся під ковдру.

Раптом стукіт і в мої двері. А я навіть не почула, як сюди наблизились кроки. Механічно мацаю довкола. Шукаю сумочку, посвідку. Двері відчиняються. Промінь кишенькового ліхтарика б'є просто в обличчя. Заплющую очі. Чекаю, що ударять, пристрелять. Розплющую очі. В дверях стоїть молодий офіцер з пістолетом у руці. Його кишеньковий ліхтарик шастає по кімнаті. За ним — два есесівці. Офіцер опускає зброю. «Швидко одягніться і вийдіть у коридор». Говорить він мляво, байдуже, і по голосу нічого не можна вгадати.

Я скоряюся. Руки мої тремтять, серце шалено калатає. Не можу знайти сукні, сліпо обмацую все довкола себе. Офіцерові не терпиться. «Та виходьте вже!» Йду як є. У панчохах та в спідній сорочці. У коридорі стоять чоловіки в піжамах і жінки в нічних сорочках. Кожен перед дверима своєї кімнати. Стоять навіть діти. Туди й назад сновигають есесівці. Чекаю запитань. Їх нема. Чекаю наказів. Нема теж. Ми стоїмо. Молодий офіцер, унтерштурмфюрер, дивиться на свої руки. Обличчя в нього непроникне, такі самі обличчя і в есесівців. Вони звикли тупо виконувати все, що їм наказано. А що їм наказано?

Цього мені не вдається дізнатися. У кімнатах роблять обшук, чоловіки мусять показати свої посвідки. Не арештовують нікого. Ми стоїмо. Надворі лунають постріли. Три, чотири постріли, один за одним. Потім автоматна черга. Усі здригаються. Навіть есесівці. Приходить зв'язківець. Унтерштурмфюрер щось наказує. Люди в мундирах зникають, мов привиди. Чуємо, як перед будинком заводять автомобіль. Він від'їжджає.

Де Джеймс?

Він приходить. Не знаю, скільки я чекала, та нарешті він знову в кімнаті. Сам. Він уже все знає. «З тобою нічого не сталося?»

Я хочу його щось спитати, але не питаю. Він дивиться на мене поглядом, який забороняє будь-що запитувати. Я знаю той погляд.

Ми сидимо за столом і мовчимо. Довго мовчимо. Я не витримую напруження.