Карл Хайнц Вебер - І мертві залишають тіні

Мені треба виговоритись. «Де торба?» — питаю. І ще: «Щось купив?» Він віддає мені торбу. Мовчки дістає її з кишені штанів. «Хочеш їсти?» Він хитає головою. Цокають наші наручні годинники, дихають наші легені, шелестить одяг, тільки-но ми поворухнемось, а більше нічого.

Раптом я здригаюсь. У кімнаті звучить голос, якого я не можу впізнати. Ще ніколи в житті я не чула, щоб так говорила людина. Голос Джеймса жорсткий, майже хрипкий.

— Не питай мене нічого, Беато. А ти весь час розпитуєш. Ти питаєш навіть тоді, коли мовчиш. Будь ласка, нічого не питай. Принаймні зараз, я тебе дуже прошу.

Я не бачу його. Обличчя його в темряві. Та й мене, мого розпачу він не повинен бачити. Я виходжу з місячного світла, яке падає крізь вікно.

— Ти нещасливий, Джеймсе?

— Так.

— Я можу тобі чимось допомогти?

— Ти нічим не зможеш мені допомогти, Беато.

Все глибше западає ніч. З наших фраз не клеїться розмова. Де Джеймс? Де він насправді? І я ще запитую себе: хто він насправді?

Потім ми стоїмо біля вікна. Дивимось надвір, на спокійну й сонну вулицю і на парк, що навпроти. На голих гілках розсілися чорні птахи. У фіолетовому світлі місяця купаються гори. Ми стоїмо біля вікна й мовчимо. Джеймс тримав мою руку, іноді гладить її.

Потім пхає руку в кишеню. Дістає звідти записку й підставляє її до місячного світла. Тихо читає:

When most I wink, then do mine eyes best see, For all day they view things unrespected…

Ми опускаємо затемнювальні штори й вмикаємо світло. Записка лежить на столі, я нахиляюся над столом і читаю вірші…

Беата Келлер закінчила свою розповідь. На якусь мить на її вустах знову з'явилась вимушена усмішка.

— Наступного ранку він знову почав говорити про події минулої ночі. Ми стояли поряд, і його погляд був сумний, якийсь порожній. Я відчувала, що він мучився, хотів мені щось сказати, але не міг наважитись. А потім його раптом наче прорвало: «Цієї ночі мені довелося пожертвувати людиною». Не глянувши на моє перелякане обличчя, він продовжував: «Іноді я мушу бути жорстоким!» Він уже, мабуть, розкаювався, що взагалі про це заговорив. А потім повторив своє прохання ні про що його не розпитувати. Але зробив це наполегливіше, ніж уночі, благав і наче наказував: «Не питай мене про це ніколи, чуєш, ніколи!» Я змушена була йому пообіцяти. Слова я дотримала, пане Гайнсен.

Жінка враз ніби постаріла, стала стомлена й квола.

— Давайте будемо закінчувати, — сказав старший лейтенант.

— Записку з віршами ви бачили вперше тієї ночі у Фрідріхсваллі. У вас не склалося враження, що пан О'Дейвен теж бачив її вперше?

Вона хвилинку подумала.

— Так, — сказала нарешті цілком упевнено.

— Тоді на ній ще не було цифр?

— Ні.

— Вдруге ви побачили її аж у сорок п'ятому році в гестапо? Цього разу з цифрами?

— Так.

— А за ці два роки ви цілком забули і про записку, і про вірш?

— Так.

— З протоколу виходить, що записку було знайдено після арешту пана О'Дейвєна в його квартирі. З цифрами.

— Майже два роки я думала, що він її викинув. Але вія зберіг її. І ці цифри на ній…

— Може, саме тому вона була йому й потрібна, фрау Келлер. Вірш Шекспіра він міг би й запам'ятати. А цифри — ні. — Це дозволив собі репліку капітан Госс.

Беата Келлер глянула на нього, в її погляді було більше подиву, аніж стурбованості.

— Я знаю, про що ви думаєте, — сказала вона тихо. — Гадаєте, що і в мене виникли такі самі думки. Цифровий код. Ви це маєте на увазі?

— А хіба не можна собі таке уявити?

Фрау Келлер невдоволено похитала головою.

— Ви неправильно уявляєте. Просто неможливо, щоб Джеймс вів передачі за допомогою цього коду. В умовах такого стеження, я вас перепрошую!

Госс хвильку помовчав. Він засумнівався, чи варто була взагалі висловлювати зараз ті думки, які щойно прийшли йому в голову. Записка, на його думку, безперечно, пов'язана з цифровим кодом. Якщо О'Дейвен справді не використовував його для передачі таємних повідомлень — тоді для чого? Може, для прийому таких передач?

— Повернімося ще раз до тієї ночі у Фрідріхсваллі, — сказав Госс нарешті. — Ви так образно описали нам свої враження. «Хто ж він насправді, той Джеймс?» — запитали ви себе. У вас виникли тоді якісь сумніви?

— Сумніви в чому?

— В його особі, наприклад.

— Я цього не розумію.

— О'Дейвен справді ірландець, фрау Келлер?

— За це я ручаюся головою.

— Чому він прибув у Німеччину?

— Джеймс завжди казав, що він ірландський патріот, що його ворог номер один — Англія. Тому він і перейшов на бік нацистів.

— Коли він прибув до Німеччини?

— Цього я не знаю. Про своє минуле він говорив мало. Я вже казала пану Гайнсену.

— Прибув він у Німеччину до чи під час війни?

— Уже була війна.

— Ви впевнені в цьому?

— Він сказав мені якось, що хотів би познайомитися з Німеччиною в мирний час. З цього можна зробити висновок, що…

— У його заяві на ім'я міністерства пропаганди значиться, що він жив у Німеччині з тисяча дев'ятсот тридцять шостого року. Війна почалася через три роки.

— Я цього не розумію.

— У своєму товаристві О'Дейвен вважався переконаним націонал-соціалістом. Ви теж його вважали за такого?