Валерій Павлович Лапікура - В Багдаді все спокійно

Райвіддільський капітан розвів руками:

- Не знаю. Не був. Головне, що перемогла - і її підвищили до старшої.

- Що то руки не дрижать, капітане! Вчіться! Бо тут у деяких райвідділах не те що клістир самі собі вже не можуть увіткнути, такі пузяки наїли, а повз чарку наливають.

- Це не у нас, це на Борщагівці. У них там у приватному секторі у кожній хаті самогон женуть. Не встигають вилучать і знищувать.

Я не став уточнювати, в який саме спосіб борщагівські лягаві знищують вилучений алкоголь, бо мою увагу привернув останній абзац характеристики. Після стандартних: «…користується авторитетом, постійно підвищує, морально витримана…» сповіщалося: «Рекомендована до вступу в кандидати у члени КПРС».

- Встигли прийняти - чи померла безпартійною?

- Не встигли, тільки на чергу за анкетою поставили.

Від автора: вже якось забувається, що чималу частину свого життя проста радянська людина проводила в чергах. Це починалося ще до її народження, коли майбутній громадянин чи громадянка в утробі матері висиджували довжелезні черги в жіночій консультації. Після народження, ще в пелюшках ловили дрижаки в черзі на молочну кухню, а потім… ой, краще не згадувати! Та з-поміж усього цього маразматичного ідіотизму соціалістичної доби наймаразматичнішою була черга на вступ до партії. Бо вона складалася з кількох етапів. Спочатку треба було дочекатися своєї черги на вступ у так званий резерв, потім уже в резерві вистояти чергу - часом і по кілька років - на одержання анкети для вступу у кандидати в члени КПРС. Потім чекали виклику на парткомісію, партійні збори, ще одну парткомісію. Були черги пільгові, передусім для військових і робітничого класу, були спеціальні - для інтелігенції. Цих витримували в чеканні якомога довше. Особливим рішенням вищих органів людину могли пропустити поза чергою… в черговій черзі… ідіотизм! Всі це знали, але терпіли. І мовчали. Бо недаремно ота сама проста радянська людина відверто називала партквиток «хлібною карткою». Без нього годі було мріяти і про кар’єру, і про хоч якесь нормальне життя.

Символічно, що останньою чергою, до якої втрапляв житель столиці УРСР, була черга… на спалення в крематорії (див. наш роман «Непосидючі покійнички»). Бо і там виробничі потужності відставали від реальних потреб.

Олекса Сирота:

Під характеристикою на вбиту старшу медсестру лежало її велике фото, здерте, як я зрозумів, з дошки пошани. Хороша конячка! З-під накрохмаленого білого халату рветься на волю такий видатний бюст, що ніякий Зимовий палац перед цим тараном не встояв би. Погляд теж не заохочував до серйозних намірів.

Я пригадав свою останню невдачу на особистому фронті і гірко зітхнув. Так, цю фактуру самою тільки «Варшавською мелодією» не проймеш.

- Ви про що зітхаєте? - поцікавився колега. - Про оцю от?

- А про що ж іще? Тут, друже мій, як у тому анекдоті: треба не просто добре вчитися, а дуже добре.

- Зрозумів. Правду кажете. Мені один свідок ляпнув спересердя - і без протоколу. Але чесно. Я, каже, щоб із цією курвою виспатися, мусив кандидатську дисертацію захистити.

- Це він даремно, капітане. І наука збагатилась, і свідкові добре. Чого це він раптом скаржитися здумав?

- А ви у нього самі поцікавтеся. Він по цій справі у нас офіційно проходить.

- Обов’язково поцікавлюсь. Для підвищення, так би мовити, кваліфікації. Слухай, капітане, облом мені цю дурню читати. Кажи одразу: хто за твоєю версією дівку вбив?

- Не просто вбив, а спочатку побив, потім зґвалтував, потім порізав, а вже потім добив.

- Ні-і-ічого собі! Розвели у вас там на районі Сицилію. Чи Чикаго, точно не пам’ятаю.

- Жартуєте, товаришу Сирота, жартуєте. А ви гляньте фотографії, то одразу розхочеться.

Я витрусив знімки з великого чорного конверта, розклав їх на столі - і справді, гумористичний настрій вивітрився миттю. Тому для початку я зняв трубку і подзвонив у Павлівську своєму другові Борису. На відміну від мене його на жарти ще тягло. Бо замість «Алло!» чи «Слухаю!» він ляпнув у трубку:

- Зиґмунд Фрейд слухає!

- Це майор Пронін. Як у вас справи, доктор? Еротичні сни не мучать?

- А чому вони повинні мучити? Навпаки - повний кайф…

- Не вихваляйся!

- Не буду. Ні, Олексо, у нас тут, як у Багдаді - все спокійно.

- Ти коли додому йдеш? Вже зараз?… геніально! Тоді зазирни до мене. Багдаду не обіцяю, хоча - хто зна. Перепустку замовлю.

Поклав трубку, передзвонив черговому на вході, потому звернувся до колеги:

- Слухай уважно: начальство натякнуло, щоб я усі твої версії скрутив у трубочку, встромив тобі, сам знаєш, куди - і підпалив. У тебе сірники є? Бо мої закінчились.

- Н-н-ні… у мене запальничка…

- Ну то тримай напоготові, а ми з тобою зараз попрацюємо по-справжньому. Ти на місці злочину сам