Валерій Павлович Лапікура - В Багдаді все спокійно

Від автора: є побоювання, що у декого з читачів складеться глибоко хибне враження, буцімто мій друг Олекса Сирота тільки тим і займався, що сидів у своїй «шпаківні», попивав каву і лекційно-семінарським способом вираховував, як йому, врешті решт, уконтрапупити, приміром, того ж корейця. Ні - і ще раз ні! Ніхто і тоді не дозволяв, і зараз не дозволяє міліцейському інспектору зосереджуватися виключно на одній, навіть, як кажуть нині, резонансній справі. У часи Олекси Сироти цього не дозволяв простий радянський народ, який у несвідомості своїй не стільки добудовував недорозвинений соціалізм, скільки підкрадав, спіонерював, цупив, брав, що кепсько лежить, тягав, а то й відверто крав. Крав потрохи і у великих розмірах, потай і нахабно, грабував у темних провулках і серед білого дня. Одне слово - виживав. І не за Марксом, а за Дарвіном. І, згідно з законами боротьби видів, завдавав один одному тілесні ушкодження, легкі, середні, важкі і несумісні з життям, ґвалтував і навіть вбивав - самостійно і в складі організованої групи, під впливом емоцій і з заздалегідь обдуманими намірами, голіруч і з застосуванням такого широкого спектру підручних засобів, що дізнайся про них сам Шерлок Холмс - то тільки б квакнув і вмить розучився грати на скрипці.

Тож справ у старшого інспектора Київського карного розшуку капітана Сироти завжди вистачало. Просто вони ділилися на такі, що могли зачекати і такі, що вимагали цілодобової уваги.

Олекса Сирота:

Посиділи ми зі Старим у Генерала, поговорили і розійшлись - чекати на наступні дії корейця. А той, гад азійський, накидав нам висяків і зачаївся. Ніяких тобі навіть натяків. Ну хіба що наркомани трішки притихли. Бо чутка про комсомолку серед них, звісно, пройшла. Але то вже не стільки заслуга корейця, як наша.

Та от одного дня сиджу, нікого не чіпаю, закриваю якусь нудну, як собача пісня, слідчу справу про «вдоволення статевої пристрасті збоченим способом шляхом заглядання у вікна жіночої консультації Шевченківської районної поліклініки по вулиці Мельникова 6-а», яку мені підсунули аби розвантажити хлопців із «сексуальної» бригади. Аж тут дзвінок. Від Полкана.

- Сирота, ти що робиш?

- Та тут одного заглядача у вікна під статтю оформлюю.

- Відставити! Генерал наказав терміново підкинути тобі ще одну справу. Аби ти не зациклювався на своєму азіатові. Це те, що ти любиш: твої кохані цапидла з Шевченківського райвідділу вхопилися самі розмотувати, все, що могли, спартачили, та ще й, як каже наш замполіт, зганьбили честь київської міліції. Тож виручай.

- Єсть! - виручати. А що, хтось із потерпілих уже накапав і дуже високо?

- Поки що нашому Міністру. Добре, що не в цека, але боюсь, це лише питання часу. Народ вимагає не тільки хліба, а й крові і видовищ.

- Ясна річ! Так кого вбили?

- А ти звідки знаєш, що вбили?

- А що ще змушує громадськість ломитися в усі двері і вимагати крові? Звісно, чиясь кров.

- Розумний ти у нас.

- А у мене вся рідня така.

- Добре, пожартували - і до справи.

- Куди їхати - в район чи до підвідділу?

- Сирота, мені доповідали, що ти обожнюєш влаштовувати махновські нальоти на райвідділи і підвідділи. І кажуть, навіть зі стріляниною!

- Брехня і наклеп, товаришу полковник! На кактуси саджав, але щоб стріляти? Це все замполіт вигадує.

- Відставити! Їхати нікуди не треба, слідча справа вже у нас разом із тим, хто її спартачив. Зараз він тобі її принесе. Тільки, Сирота, у нас усе ж таки не свайба, а міліція. Без бійки, будь ласка. Я, принаймні, не замовляв.

За той час, що райвіддільський партач спускався з поверху, де сиділо начальство, на мій, нормальна людина могла пішки перескочити з Управи до Володимирського собору, поставити там свічку, помолитись і без поспіху, знову ж таки, на своїх двох повернутися в наш затишний будиночок на Богдана. Але радянський міліціонер, як відомо, до церкви не ходить і навіть хрестити власних дітей доручає несвідомій безпартійній тещі та й то у церкві за сто ке-ме від місця служби. Здогадуюся, що насправді мужика умовляли приблизно в такий спосіб: «Не бійся, капітан Сирота тебе не з’їсть. Насправді він не такий страшний, як про нього на районах розказують».

Нарешті ганьбу офіцерського корпусу МВС силоміць притягли до мого кабінетику і увіпхнули в двері. Він, як писали Ільф і Петров, не увійшов, а впав, прикриваючись, мов щитом, течкою зі слідчою справою. Я не став бити лежачого. Лише вказав йому на стілець, забрав у нього документи і почав вивчати. Під номером першим замість опису місця злочину з план-схемою і фотографіями чомусь фігурувала характеристика, видерта з особової справи - подання на присвоєння убієнній звання кращої за професією за результатами соцзмагання і міського конкурсу, проведеного там-то і тими-то, тоді-то і з такими от результатами. Ключові слова: «медична сестра».

- На що змагалися? - запитав я у колеги. - На швидкість, точність і