Януш Пшимановський - Витівки Йонатана Коота

— Капітана Йонатана з Сімнадцятої БриКоНіДес я шаную і люблю! — кричав розлючений пілот. — А такого похнюпленого котиська знаєш, де я бачив? Знаєш чи ні?

Хелонідес не сказав, знає він чи ні, та й Повзик не встиг висловитись, бо Коот, набравши рішучого вигляду, обізвався:

— Закрийте, сержанте, дзьоба! Нарада відбудеться на галявинці під кущами бузку, коли тінь від їхніх вершечків сягне води.

— Слухаємось. ЕЙ! — відповіли одностайно і, зробивши поворот кругом, промарширували три кроки.

Потім Хелонідес пірнув у напрямку того теплого донного джерела, про яке він уже розповідав своїм друзям, а Ерик полетів до дупла, щоб зірвати серце на роздовбуванні горішків.

Коот лишився сам зі своїми сумними думками.

Не ширша за листок смужка лишалася між тінню від кущів бузку і вологою лінією піску, на якому води Малого Хлюпу зустрічалися з берегом, коли пілот Повзик промчав на бриючому польоті над садом, у фігурній напівбочці перевернувся на спину і пішов на посадку просто над ямкою з-під викорчуваного дерева, тримаючи курс на галявинку.

Тієї ж миті Хелонідес виткнув, наче перископ, голову з озера, тернувся пластроном об прибережну мілину і вийшов на берег, лишаючи за собою широкий мокрий слід.

— Якби трохи війнуло від берега… — почав Ерик. — От якби війнуло!

Вітер війнув, нахилив кущі бузку, вмочивши їхні тіні у воді, і саме в цей момент, не спізнившись ані на секунду, безшумно з’явився Коот.

— ЕЙ! — привіталися сержанти, салютуючи одночасно.

— ЕЙ! — відповів капітан.

Довкола стояла тиша теплого травневого пополудня. Біля сторожки кудкудакала курка, бджоли сповнювали сад золотавим гудінням, у покручених протоках озера крякали чирки, шукаючи будівельний матеріал на гнізда, проте всі ці звуки не тільки не перешкоджали, а ніби доповнювали тишу.

— Друзі! — тепло й сердечно мовив Йонатан, та вони не відчували радості, навпаки, занепокоїлись, тому що вуса в командира були спущені й він не назвав їх солдатами. — На цьому місці ми слухали з вами повідомлення про поширення ідеї Вузлів СПРИТКА…

— Тобто Коотових, — поправив його Бікі.

— …по всій країні. Тут ми взнали про спокутування Лись-Блися, який поклявся насадити цілі ліси. Ці кущі бузку чули наш бойовий клич…

— ЕЙ, ЕЙ, славо наша, гей! — вихопився Ерик. — Славо наша, гей!

— Оце дзеркало води бачило нашу радість від здобутої перемоги.

— Наші вистриби, борюкання, переверти, — Повзик навіть трохи підскочив, знуджений задовгою, як йому почало здаватися, промовою.

— Не минуло тижня, — вів далі Коот, — лише кілька днів, зате яких активних і, скажу не вагаючись, — геройських. Протягом ста годин ми тримали в пазурах усе Місто і диктували йому свої умови такі ж категоричні, як Сципіон[19] Карфагену, тільки набагато мудріші. Та варто було проявити ницість, лінивство й дурість усього лише трьом людцям — і всі наші три перемоги обернулися на поразку.

— Як це всі? — крикнув Ерик. — Бікі казав мені про того дармоїда і наркомана, який загидив річку, але я присягаюсь на дубовому листі, що коли тільки дозволиш мені, капітане, то ще до понеділка я ось цим дзьобом увіб’ю йому цвяхи в труну.

— Ерику! Ти ж не акула-людоїд і навіть не шуліка, — примирливо мовив Хелонідес і звернувся до Йонатана: — Це я розповідав йому про свою пригоду, а ось ти, капітане, не сказав нам ні слова про те, що ж сталося в Місті чи в лісі.

Коот був по-солдатському відвертий і лаконічний, нічого не пом’якшував і не прикрашав. Слова падали, немов гранати, і з кожним реченням обидва сержанти щораз нижче опускали голови.

— У суботу після роботи сюди прийде панна Зося з боцманом. Їй буде оголошено подяку перед строєм, а твій батько, Хелонідес, почує правду про нас і про наші вчинки. Що ж до нас трьох, то ми все ще лишаємось Ескадрою Йонатана…

Від зворушення командирові стиснуло горло, і якусь мить він не міг говорити.

Десь неподалік, мабуть, знімалися в політ дикі лебеді, бо так сильно били крильми по воді, що здавалося, ніби ціла ескадра кораблів розгорталась у бойовий порядок.

— Ми втрьох як були ЕЙ, так і лишились, — повторив Коот, оволодівши голосом, — і перед нами стоїть складне завдання…

Йонатан говорив дедалі голосніше, щоб перекричати хлюпотіння і чимраз сильніше сичання, та врешті мусив замовкнути, бо вже нічого не було чути, крім оглушливого:

Троє друзів стали в бойову позицію, готові відбити атаку.

— Наші! Ур-ра-а! — раптом вигукнув Бікі