Януш Пшимановський - Витівки Йонатана Коота

й скочив у воду, кличучи: — Сюди, сюди, боцмане!

З-за густого очерету, не перестаючи сичати й булькати, поволі висунувся велосипед з панною Зосею на рамі, Добромиром на сідлі і великим плетеним кошиком, прив’язаним до багажника.

Боцман метляв подертою правою штаниною, був геть мокрий, але радісно усміхався.

— Агов! — кричав він. — Ви чекали на нас від суші, а ми від Атлантики, тобто, як її, тьху! від Хлюпотики. Отут і тут ще треба допрацювати, щоб стиснуте повітря не шарпало штанинами, а як педалями кручу, то від вилясків лопатей голова йде обертом, — але мій водопед, безперечно, викличе революцію в десантних операціях і в туризмі. На першу ж премію від винаходу збудую в місті два басейни: відкритий для всіляких зефіринів і з підігріванням для нашого шановного Хелонідеса. Ну що, не сподівалися таке побачити? Сідай, капітане, прокатайся трохи.

— Ви ж збиралися приїхати в суботу після роботи, — ухильно сказав Коот, якого не спокушала перспектива купання навіть на велосипеді.

— Вже по роботі, Йонатанку! — гукнула Зося, аж підскакуючи від радості.— Ми зовсім забули, що завтра субота вільна!

Дринь!..

Дринь!..

Це Ерик гатив дзьобом у велосипедний дзвоник, щоб було іще веселіше.

— А в кошичку, мабуть, щось смачненьке? — Бікі повільно піднімав плавцем накривку. — Може, пакетик агар-агару?

— А для мене, боцмане, ви часом не привезли кілька корабельних жуків під павучим соусом? — загукав Ерик, переставши триндикати.

— Аякже, аякже, — озвався чийсь дуже милий голос ізсередини.

— Вибачте! — Хелонідес, уражений, відсахнувся. — Перепрошую, що не постукав.

У напівмороці кошика загорілись жовті й сентиментальні очі.

— Хто це?

— Я не серджусь, любий, — ніжно, млосно і замріяно муркнув голос.

— Кого це ви тут без попередження… — забурчав Коот, відкриваючи кошик, і аж захитався на задніх лапах, бо хтось зненацька кинувся йому на шию.

— Ча-ао, тату!

— Це ти? — не повірив власним очам капітан. — Яким побитом? І що це ти з себе, Пусько, зробила? На кого ти стала схожа?

Запитання, либонь, було доречне. Йонатанова донька так змінилася, що в ній ніхто б тепер не впізнав причесаної під ангорську кицьку покоївки з «Хати Бунгало». Шерсть гладенька, гривка коротко підстрижена, і тільки один вузький мідний браслет на лапі та чорна хустка на шиї.

— Кого ти знову вдаєш?

— Нікого, тату, — відказала Пуссі, аж по очі ховаючи мордочку в хустці. — Я тепер є і завжди буду терористкою, донькою великого Йо. Ти хоч знаєш, тату, як ти гримиш? Всі тепер ні про що не говорять, тільки про тебе і про твоїх десантників. «Тер-рор, Хор-рор, Мар-рмелад»! Фантастично!

Капітан намагався стишити цей ураган захвату, але донька обняла його і заспівала ще не зовсім сформованим, але приємним голосом:

Не благайте, не нявчіть Ні в будень, ні в свята. Я нікого не люблю. Окрім свого тата. Він такий у мене сильний І такий завзятий, Що тікають геть від нього Вороги закляті. Няв, няв, няв… Няв, няв, няв… Няв, няв, няв!

Йонатан, стараючись приховати зворушення, причісував посивілого лоба, непомітно тер лапою очі і мурчав:

— Граєш нову роль, виспівуєш нові слова на стару мелодію, робиш з мене бульдог знає кого, якогось бандита з великої дороги…

— Тоді вже радше розбійника, тату! Ти знаєш, як про тебе співають?

— Хто?

— Усі. Панно Зосю! Пане Боцмане! Три-чотири!

Кішечка махнула лапою, і вони втрьох заспівали по-гуральському[20] на три різні голоси:

Гей, допоки Цюркава до озера плине, Гей, допоки зеленіє листя тополине,