Януш Пшимановський - Чотири танкісти і пес – 1

У повісті відомого польського письменника розповідається про бойові будні бійців однієї з танкових бригад Війська Польського. В центрі оповіді інтернаціональний екіпаж танка - четверо друзів-танкістів.
Автор показує, як зароджувалися та зміцнювалися співдружність і братерство польських і радянських воїнів, що пліч-о-пліч боролися з гітлерівськими загарбниками.

Януш Пшимановський

ЧОТИРИ ТАНКІСТИ І ПЕС

(ЧАСТИНА ПЕРША)

Scan, OCR (c) gun-fan

Розділ І ТИГРОВІ ВУХА

Того дня вони вже вдруге вийшли на просіку. На росяній траві видніли сліди тракторних коліс. Гострі зуб'я лишили позначки, схожі на відбитки довгих пазурів хижого звіра. Мусон, що віяв десь із Тихого океану, стих. Дощу не було, але сонце, закрите хмарами, світило скупо й мутно.

Старий, тримаючи штуцер у руці, зупинився на мить, озирнувся довкола, а потім знову рушив до лісу. За ним, опустивши носа до землі, невесело пленталась сучка Мура. Останнім, за кілька кроків, ішов Янек.

Сьогодні їм не щастило. Правда, вранці, щойно вийшли з хати, хлопець убив двох фазанів і тепер ніс їх, прив'язавши до пояса, – двох великих півнів з барвистими хвостами, які сягали мало не до землі. Обидва постріли були влучні, маленькі свинцеві кулі з дрібнокаліберної рушниці – взимку Янек полював нею на білок – трапили в ціль. Але все це було не те. Вони хотіли запастися м'ясом на кілька днів, щоб потім мати змогу вибратися далеко за вершину Кедрової.

Просіка лишилася позаду. Коли поміж деревами згасли останні просвіти, Старий почав брати трохи праворуч, угору по схилу. Ліс був густий. Унизу росли темні граби з покрученими стовбурами й густо сплетеним гіллям; вище зеленіли ясени, а вгорі, де було більше повітря й світла, низьке небо підпирали крони корейських кедрів.

Мисливці продиралися вперед повільно, безшелесно відхиляючи галуззя дикого жасмину. Ішли довгенько, аж ось порідшали хащі, й вони вибралися в дубняк. Тут було сухо й світліше. Поміж дубами подекуди росла даурська береза, а внизу острівцями – ліщина. Тепер видно було попереду кроків на п'ятнадцять чи й більше, і Старий повісив штуцер собі на шию. Янек зрозумів, що це, як завжди, означає перепочинок.

Вони вийшли на галявину, край якої лежав замшілий, повалений вітром граб. Хлопець вийняв з перевішеної через плече торби два окрайці прісного хліба й шматок копченого сала. Сівши рядом на стовбурі, заходилися їсти. Гострими ножиками краяли тоненькі, жовтуваті від диму скибочки, клали їх у рот і, повільно жуючи, заїдали хлібом. Цими однаковими, спокійними рухами вони були схожі один на одного, як батько й син чи, може, внук і дід, але, глянувши на їхні обличчя, можна було відразу сказати, що вони не з-під однієї стріхи. Старий мав темну, обпалену вітрами шкіру, бляклі, мов у яструба, очі, широкі вилиці й кучеряве волосся, вже проткане сріблястими нитками, особливо на бороді. А хлопець був білявий, синьоокий, дрібнокостий, але зграбний і пружистий, як пагін ліщини.

Обидва мовчали – ліс не любить розмови. Скажеш зайве слово і, дивись, не почуєш, як трісне, ламаючись, гілка, щось зашелестить не так, як шелестить листя од вітру – проґавиш звук, який так багато може сказати досвідченому вуху.

Старий на долоні подав суці кусень хліба з салом; вона взяла знехотя, одним зубом. Розуміла, що не заробила, бо ще не виконала того, що мала виконати.

А Янек з широченної кишені своєї куртки витягнув пухнасте цуценя з важкою головою і великими лапами. Це був Шарик, син Мури. Янек назвав його Шариком – Кулькою, бо песик і справді з першого ж дня був схожий на кошлатий клубок попелястої вовни. Хлопець дав і малюкові трохи під'їсти, а потім почухав його за вухами, злегенька посмикав за кудли. Мура підійшла, полизала Янекові руку, немов дякувала за опікування її дитиною, і в собачій усмішці підняла верхню губу, позначену шрамом, що лишився від пазурів рисі.

– Хтось тут полює, крім нас, – озвався нарешті Старий. – Людина чи звір. Ліс пустий, наче його вимели.

І саме в цю мить Мура підвела свою розумну, вже сивіючу голову, почала принюхуватись.

– Сміливіше, Муро, сміливіше, – заохочував її мисливець,

Сука рушила з місця спочатку невпевнено, звертаючи то в один, то в другий бік, а тоді рішуче побігла прямо через ліщину. Не минуло й хвилини, як по другий бік галявини щось затріщало, замиготіло між заростями. Із-за товстого дуба вистрибнули дві тіні. Мура мчала попереду, перебігаючи дорогу, а трохи ближче до мисливців, задерши хвоста, сунув здоровенний дикий кабан з високим карком, зрізаним ззаду, мов горб. Мура випередила звіра, подала голос і скочила до нього, щомиті готова відштовхнутись од землі, випроставши пружні ноги, стрибнути, щоб уникнути удару. Але передніми лапами вона попала в грузьке болото, прикрите шаром дубового листя. Це її погубило: рвучко повернувшись, кабан миттю вдарив ворога головою. В цей мент гримнув постріл. Звір здригнувся, підігнув передні ноги і впав, як уражений блискавкою.

Мисливці відчували обидва, що сталося щось лихе. Рушили швидко, але обережно – Старий тримав палець на курку, Янек – з довгим мисливським ножем у руці.

Кабан був мертвий. Мура лежала на боці, і з-під неї сочилася кров. Губи в собаки ще тремтіли, оскалюючи зуби. Старий став на коліна, поклав руку Мурі на голову. Відчував, як вона застигає під пальцями, як згасав в ній життя. І він сказав, звертаючись до собаки, сам до себе й до лісу:

– Шкода. Ти була добрим собакою, Муро. Цуценя, зачувши кров, попискувало в кишені.

– Сама в болото попала, – пояснив хлопець, хоч і не було в цьому потреби.

– Кожен може попасти.

Розгрібаючи мох і землю широким лезом ножа, Янек викопав продовгувату яму. Потім засипав Муру, а наверх прикотив замшілий камінь. На дубі зробив дві зарубки, щоб не забути місця. Засунув руку в кишеню, погладив Шарика, а потім вийняв його, поставив долі на листя. Дивився, як цуценя рухається – незграбно, широко розставляючи лапи, неспроможне ще збагнути, що сталося. І раптом, мов відлуння далекого пострілу, мов крик птаха з-над хмар, Янекові зринув спогад: руїни будинку, сморід згарища і побитої штукатурки.

– Зостався ти сам, Шарику.

– Ніхто не зостається сам. Таке з кожним може трапитись, – буркнув Старий. – Собака зостався в людей.

«Таке може статися і з собакою, і з людиною», – подумав Янек». Він теж лишився сам; майже сам». Щоб не бути самотнім, пройшов півсвіту. А того, кого шукав, не знайшов. І тільки тоді, коли йому було вже дуже погано, він знайшов дім. Зовсім не схожий на той, у якому виріс. Той, кам'яний, височів на березі каналу в портовому місті. А цей, складений з кедрових колод, де по вечорах співали цвіркуни й завивав у димарі вітер, стояв над