Януш Пшимановський - Чотири танкісти і пес – 1

Першим озвався Вест.

– У цьому місці дев'ятнадцятого вересня тридцять дев'ятого року гітлерівці придушили останній пункт опору на узбережжі – загін червоних косиньєрів.

– А я думав, що найдовше держалися в Вестерплятте, – сказав Єлень.

– Ні, Вестерплятте оборонялося сім днів.

– Як це відомо, коли звідти ніхто не вийшов живим? – заперечив Густлік. – На Празі нам ще й віршик такий читали, як «шеренгами у небо йшли солдати з Вестерплятте».

– В бою на Вестерплятте, – спокійно сказав Вест, – з усього гарнізону, в якому було сто вісімдесят два солдати, полягло п'ятнадцять чоловік.

Янек відчув неприязнь до цієї людини, яка так спокійно говорить про героїчний гарнізон. Там воював його батько. Проте хлопець нічого не сказав, вирішив, що порозмовляє з Вестом на цю тему іншим разом.

Раптом біля танка вчинився якийсь гармидер. Автоматники повилазили з окопів, кричали і, піднімаючи автомати, довгими чергами стріляли в небо.

Янек прочинив люк ї, перекрикуючи гуркіт, запитав найближчого:

– Чого це ви стріляєте?

– Бо вже кінець, пане поручик! – Солдат подумав, що то офіцер. – Оксив'я взято. Гітлер капут! – засміявся він і знову випустив чергу.

Солдат розсмішив Янева своїм виразом обличчя і вигуками, розбудив у ньому несподівану радість. Кос знову відчув себе шістнаднятирічним хлопцем. Швидко спустився з башти і, піднявши дуло кулемета вгору, почав натискати на спуск, як радист на ключ, коли передає азбукою Морзе.

– Тата-та-тата, тата-тата-тата, та-та-та. Випустивши чергу, Янек раптом посмутнів – Василь уже не міг цього почути.

– З машини! – скомандував він.

– Що таке? – запитав Вест свого сусіда.

– Оця стрілянина? – Саакашвілі не зрозумів до пуття, про що йдеться. – Бавиться собі. Він же був радистом, перш ніж став командиром танка. От і має звичку вистрілювати своє прізвище.

– Яке прізвище? – Вест притримав механіка за рукав.

– Азбукою Морзе. Два постріли підряд – це тире, один – крапка. Його прізвище Кос.

Гжесь відчинив люк, світло впало на обличчя Веста, і механік злякався.

– Вам млосно? Ось тут термос, випийте трохи. Це буває, якщо хто не звик їздити в танку…

Саакашвілі вистрибнув через люк на землю, а за ним весело скочив Шарик. Потім Гжесь знову заглянув усередину і сказав:

– Ви краще (вийдіть з машини, на повітрі вам полегшає.

Вест похитав головою й лишився на місці. Механік, стишивши голос, звернувся до Янека і Густліка, які стояли поруч:

– Хлопці, поручик, мабуть, хворий, чи що? Сидить там, а по щоках йому течуть сльози.

Кос підійшов, щоб побачити, але в цю мить новий четвертий член екіпажу незграбно, ногами вперед, почав вилазити з танка.

Та ось він став на землю, і Янек уперше побачив його обличчя при світлі. Лоб і щоки в партизана були вимазані мастилом, покриті пилюкою, а проте в хлопця дуже забилося серце: Вест когось нагадав йому. Ніби чув луну, але не міг розібрати слів. Опустив очі, насупив брови, намагаючись пригадати. І, приховуючи збентеження, запитав:

– Ви були тут недалеко, може, зустрічали когось із Гданська… Я хотів би запитати, чи не знаєте часом поручика Станіслава Коса?

Партизан якусь мить мовчав, потім прошепотів лише два слова:

– Янеку, синку…

Вони не обнялися, не потиснули рук. Стояли і дивились один одному в обличчя.

Саакашвілі зрозумів і здивовано мовив:

– Оце тобі маєш!

Єлень теж почав розуміти, нахилився до механіка й шепнув:

– Слухай, чи це…

Гжесь кивнув головою, смикнув Густліка за рукав, і вони обидва відійшли за танк.

Янек, спершись головою у гребенястому шоломофоні на батькове плече, бачив на землі гостру тінь від.дула, весняну світло-зелену траву. Шарик присів поруч, уважно дивився на обох, нашорошивши шпичасте розірване вухо.

Далі перед ними лежала затока, з якої вітер зганяв рештки димової завіси. Праворуч вимальовувався наїжений щоглами затоплених кораблів Гданський порт. Він уже не був мертвий. Над кількома будинками майоріли біло-червоні прапори, по воді повільно рухався човен, і мотор його стукотів, мов у дитячій іграшці.

Навколо галасували танкісти й автоматники. Поруч хтось комусь пояснював:

– Чоловіче, це вже кінець. Я тобі кажу: за кілька днів і в Берліні вже закінчать.

Але батько й син знали, що кінець війни – це тільки початок чогось іншого. Саакашвілі постукував по гусениці – перевіряв, чи справні траки. Єлень коротким ломом збивав засохлу грязюку.

– Нам потрібно багато часу, – сказав Янек. – Я хочу знати все, що було спочатку.

– І ти мені про все розповіси, – мовив батько. – А тепер, громадянине командир, ходімо, бо екіпаж узявся до роботи, і нам теж не личить байдикувати.

– Гаразд. А коли я тобі розповідатиму, то почну з оцього. – Янек підняв прикріплений на грудях Хрест хоробрих, а з кишені мундира дістав велике пухнасте вухо.

– А це що таке? Чиє?

– Тигрове.

Шарик загавкав, підтверджуючи, мовляв, правда, що той цікавий світ – світ собаки Шарика, Янека, та багатьох інших речей – почався з тигрячого рику.

З польської переклав

Станіслав Савков

Художник

Георгій Малаков

Видавництво ЦК ЛКСМУ “МОЛОДЬ”

Київ 1971