Януш Пшимановський - Витівки Йонатана Коота

лише тепер усвідомив, де перебуває, і зразу ж нашорошив вуха. — Щось начебто гуркоче, — невдоволено муркнув він. — Нижче голови, щоб нас здаля якийсь Лись-Блись не запримітив.

— Не чути ні пилок, ні сокир.

Коот нічого не сказав, лише змінив напрямок руху, обходячи джерело шуму.

«А щоб мене злий собацюра вхопив! — подумав він. — Якби Бікі не заговорив і не вирвав мене із задуми, то підліз би просто під гусениці цього тягача. Або завдання перед собою ставлю надто важкі, або командир я надто старий», — констатував він і, відчувши гіркоту в горлі, провів язиком по носі.

Коли дійшли до Цюркави, Коот лишив Хелонідеса на чатах, а сам помчав у напрямку шуму. Перш ніж добігти до місця, побачив тремтячу верхівку величезної ялини, яка темною свічкою височіла над лісом. Якась сила шарпала їх за стовбур, гуркочучи дедалі дужче. Нарешті дерево захиталось і, обмітаючи білі хмари на небі, гупнуло на землю.

Місце для розвідки було невдале, згладжене тракторними гусеницями, і Йонатан, щоб побачити все зблизька на власні очі, мусив повзти через колючу ожину. Повзти довелося довго, було боляче, та коли врешті він розгорнув носом останню заслону листя, побачив за два стрибки перед собою спину й спітнілу лисину Лись-Блися, який, сидячи на розкладному стільчику й посмоктуючи пиво з пляшки, був схожий на глядача в театрі.

Під стільчиком валялися розбиті пляшки, паперові етикетки й порожні консервні бляшанки, а перед ним, на безпечній відстані стугонів великий гусеничний тягач, який без пилок і сокир корчував дерево за деревом, спершу обхоплюючи стовбур товстим сталевим тросом, а потім легенько, поволеньки і безжально намотуючи його на барабані.

Цей потужний зашморг безжально видирав ялини, сосни чи дуби разом з корінням.

— Такий пихатий, у стільки разів вищий за мене, — примовляв Лись, погладжуючи свої кудлаті бакенбарди і спостерігаючи, як стовбур опирається, як, не бажаючи скоритися силі, трусить гілками… — Вже летиш, уже тебе нема… А ми ями зарівняємо, і — лись-блись, гладенько, порядочок під шнурочок…

На берег Цюркави Йонатан повернувся пригнічений і ніби раптом набагато більше посивілий. Хелонідес подумав, що то, мабуть, від зміни освітлення, бо якраз у цей час кілька великих купчастих хмар оточило сонце, і проміння падало на ліс притьмяніле, мов старе золото.

— Капітане, у тебе кров на лівому вусі. Може, хлюпнути трохи водички?

— Не варто, Хелонідесе, — відповів Коот. — Кого наша кров хвилює! Пливемо.

Рушили за течією Цюркави, збільшуючи швидкість у міру того, як усе більше розступалися її береги. На водах Малого Хлюпу вийшли з нурту і, повернувшись так, щоб тінь падала на праве плече, попливли на північ у напрямку «Перепалки».

Ледве минули острівець з березами, де вони базувалися перед випадом до «Хати Бунгало», як почули закличний свист Повзика:

— Тіу-тіу, пі-пі!

— ЕЙ! — крикнув Бікі.

— ЕЙ! — відгукнувся Ерик.

Йонатан Коот, що сидів посередині капралаксу, неначе на капітанському містку, на жаль, не вимовив ні слова, ба навіть не зітхнув.

Він мовчав, як принц Медіна Сідонія, що повертається до Іспанії зі своєю розгромленою «Непереможною Армадою»; як адмірал П’єр Шарль де Віленю, взятий в полон Нельсоном у битві під Трафальгаром; як Наполеон під Ватерлоо.

«Перепалка» зустріла їх делікатною, ненав’язливою гостинністю. Не прозвучало жодного «добридень». Подружжя Видерків, здавалось, навіть не помітили гостей, хоча Повзик знайшов під огорожею кілька ліщинових горішків і заніс їх у дупло на дубі, щоб там розбити і схрупати, а Хелонідес тут-таки на березі побачив свіжу головку салати, навіть покроплену соком з лимона.

Коот надибав миску з молоком, покуштував, але не випив, і, забившись у густі комиші, сидів там так нерухомо, що дика качка сприйняла його за клубок вовни і навіть скубнула, сподіваючись добути що-небудь на будівництво гнізда.

Обидва сержанти спостерігали за шефом, проте не порушували його командирської самотності, сподіваючись, що сутінки, так любі серцю нічних десантників, усе змінять. Прочекавши так аж до ранку, ніякого поліпшення настрою в командира вони не відзначили, тож змістом їхнього рапорту була вимога проведення наради.

— Не варто, — сказав капітан. — Журба напосілася. Минеться сама по собі.

— Чому ти думаєш тільки про себе? — спитав Хелонідес.

— Ти думай про нас! — зажадав Повзик. — Таких двох, як ми втрьох, немає жодного в світі.

— Це ти сам вигадав? — ледь усміхнувшись, спитав Коот.

— Ні. Був такий довоєнний фільм, про який мені боцман розповідав.

— Не варто, — повторив Коот, знову посмутнівши.

— А ти забув, як ділив печену картоплину, говорячи про спільну долю? Хочемо наради!

— Бо коли ні,— гнівно вигукнув Ерик, — то, стонадцять паскудних могильних хробаків, дам тобі по вусах, як обіцяв ще на самому початку нашого знайомства! Пам’ятаєш?

— Ерику! — намагався втихомирити його Бікі.

— Що? Думаєш, як шепнеш «Ерику», так я і замовкну?

— Але ж капітан…