Люко Дашвар - На запах м’яса

де? Забула про круків, про подряпини і біль, стирала кров з очей, кліпала липкими повіками. А яйця де? Ось і драбина. Ледь здолала. Торкнулася ногами землі, роззирнулася – яйця ж мали на землю впасти. Де шукати? «Води б, – промайнуло. – Очі промити».

Де там! Рачки полізла по траві навколо груші, обмацувала землю руками: камінці, грудки землі, засохла козяча какашка… Може, у гнізді не було яєць?

Упала на траву – ані сліз, ані думок, ані надій. Над головою – шурхіт тихий. Повернула голову – крізь гілки до землі летіла легка червона куртка. Як у сповільненій зйомці, Майка побачила маленьке сіре яєчко, що воно, певно, впало на куртку поміж гілок, а тепер разом з одежиною летіло на землю.

Думка – вихор: уже підскочила, підхопила яйце… Якби ж Майка так змогла! Смикнулася судомно, сперлася на руки, поплазувала до місця, куди впала куртка. І яйце…

Воно лежало на вогкій м’якій землі – ціле, неушкоджене. Майка схопила яйце разом із землею, запхала до рота – намагалася жувати, та щелепи звело, сльози душили. Ковтала землю впереміш із солонувато-нудотною рідиною, шкаралупою, слизькою плоттю ненародженого птаха: поможи, поможи, поможи… Шлунок бідкався, гнав незнайому їжу назовні – Майка давилася, та знову й знову ковтала… Косувала в небеса з острахом: от зараз круки знову налетять.

Круки щезли.

– А-а-а… Ви так… – прошепотіла зацьковано. Зіп’ялася на ноги, посунула до хати. «Геть зле, – констатувала подумки. – Не піднімуся… Хоч би Толя скоріше повернувся, бо подохну тут сама, не встигну попередити, щоби ж мене не в землю. Щоби спалити і вітром розвіяти…»

Горох у Добриках випахався – усі жили порвав: то тільки збоку здається, що провести до старої хати каналізацію, облаштувати в колишній комірчині туалет із ванною, усе кахлями обкласти, бойлер підключити, а головне – правильну вигрібну яму вирити, легко. Бригаді з чотирьох-п’яти міцних дядьків роботи на два тижні. А Толька тільки добриківського знайомого Серьогу в підручні взяв. Подвійна вигода: однаково без помічника не обійтися, а в Серьоги й перекантуватися можна, щоби щовечора додому не їздити.

– Ох, жадібний, усе сам заробити хоче! – бідкався дід-хазяїн, що йому син із Чернігова грошей на той туалет із ванною дав і наказав до Великодня зробити, бо переживав за батьків, хотів, щоби на унітазі старі дупи гріли, а не за хату в дощату будку до вітру бігали.

– Роботящий, не жадібний, – захищала Тольку дідова баба. – Аби всі так працювали, – сказала, – таке б життя настало, можна було б узагалі не працювати.

Діда більше хвилювало, щоби Горох не розтягнув процес на все літо, та за десять днів глибока вигрібна яма, зсередини грамотно обкладена цеглою, уже сохла, труби розведені, бойлер висить, кахлі на стіні виблискують, а у ванні не можна плескатися тільки тому, що не можна ще воду у вигрібну яму пускати.

– Не кваптеся, – пояснював Толька. – Хай кладка висохне днів десять-п’ятнадцять. Люк не зачиняйте, аби яма провітрювалася… Та й кахлі повідпадають, якщо ви зараз у ванній кімнаті собі баню влаштуєте.

Дід із бабою язиками поцокали, обмацали-обдивилися все: немає причин хлопцям не заплатити. Розкрили гаманець – тримайте чесно зароблені грошики! Горох вкинув заробіток до кишені, попросився в Серьоги ще одну ніч переночувати, бо вже надвечір діло було.

– Боїшся поночі з грошима в Капулетці їхати? – спитав той.

– Та ні. Справа в мене ще в Добриках.

Зранку побіг на добриківський базар, купив китайський скутер «Вайпер-шторм» – синій, блискучий.

– Усі гроші за дирчик віддав? – здивувався Серьога.

– Та зароблю ще, – усміхнувся Горох. На дирчик скочив, гайнув у Капулетці.

Спочатку хотів одразу до Мані мчати, бо скучив страшенно, та на календарі – двадцять дев’яте березня, а в Гороха фантазія розігралася: з’явитися першого квітня, у день дурнів, сміху й розіграшів. Сказати дівчині: «Дирчик тобі купив!» Ну, не повірить же. Сірі очі стануть великими й прозорими, як два озера. Брови зведе, фиркне…

Повернув до прабабчиної хати. Загнав моторолер на подвір’я, та поява в тихих Капулетцях новенького блискучого синього скутера не минулася непоміченою. До Тольчиного двору підтягнулися Реп’ях із Галаганом, сусідський дід причалапав, Полкан заглянув.

– Ну! І куди ти на ньому їздитимеш? – спитав.

– А чого? Діло хороше, – підтримав хлопця Реп’ях. – Он я скоро свою «Волгу» на колеса поставлю. Теж синьою буде.

– Ти мені дивись, – попередив Гороха дільничний. – Спіймаю п’яним за кермом – віддаш мені свій апарат. Замість штрафу.

– Не діждетеся! – сказав Горох.

– Ну, раз так – наливай!

От і добре, що на календарі тільки двадцять дев’яте березня, бо квасити довелося добру добу. Почали потроху, розговорилися, збігали до Реп’яхової Томи в магазин по горілку, знову випили… Під ранок мужики розбрелися по домівках, та тридцятого вдень Галаган повернувся…

– Оце йшов до кролятника й згадав: учора щось таке важливе в тебе спитати хотів… – насупив мордяку. – Ти часом не пам’ятаєш?

Толька знизав плечима й знову налив.

Галагана розвезло немилосердно. Хильнув чарочку, щоку кулаком підпер.

– А я ж полковник… – зізнався кульгавому. – Ти зрозумів? Предки мої, виявляється, усім цим краєм верховодили.

– Давно? – спитав Горох.

– Та геть недавно! Куди все поділося?… Коні, козаки… От і ти… Якого ти біса дирчик купив? Ні, щоби коня…

– А ви самі…

– А я кролів заб’ю… Буде кінь! Що ті ваші сині залізяки? Хіба болотом проїдуть? А мій кінь – всюдихід! І болотом, і ямами, і попливе, як треба… От побачиш! – запевнив.

– Нащо вам у болота? – Горох хоч і пив удвічі менше за полковника, та і його розвезло.

– То я так… Образно! От, приміром, на Лупин хутір захочеться, а потічок розіллється, міст знесе – і що? Жопа!

– Краще вже міст новий побудувати, аніж коня мордувати. Коню… йому теж непереливки болото місити, – проварнякав Горох.

– От не розумієш ти, Только! Одразу видно – не козак. Кінь – засіб пересування з такою історією, будь-який «мерседес» заглухне від заздрості. Якби мій кінь був літаком – місця б живого на ньому не лишилося: самі зірочки! І живий… Втямив? Жива істота. От, приміром, приїжджають на Лупин хутір двоє… Один на синьому дирчику, другий на коні… І на кого дівка гляне?

– І дався вам той Лупин хутір, – сказав Горох.

– Та мені він – до сраки. То я так… Образно. А от ти… Ти б сходив. Не годиться такому хлопцеві самому в хаті сидіти. Ще подумають, що ти цей… пєдік.

– Може, вам, дядьку Миколо, уже не наливати? – насупився Толька.

– О! Заговорив він як… Із полковником! Та ти мене слухай, не репетуй! На Лупиному