Люко Дашвар - На запах м’яса

– Що ж ви такі обережні… – Плелася до колодязя: хоч води напитися, бо в роті пересохло.

– Добридень, дитино. – Уляна біля колодязя. – Ви з Толею картоплю ще не садили? – спитала так просто, ніби Майка вже не Гілка – Горохова Гілка!

– Як привезе, тоді й посадимо, – відказала похмуро.

– Полуницю за жовтою хатою шукала? – Уляна глянула в бік покинутої хати. – Там ще добрих кущів полуничних накопати можна. Хоч і дикі, а ягоди солодкі. Ми із Сашком давно те місце розвідали. І малини там собі накопали.

– Гніздо крукове знайти хотіла, – відказала Майка тоскно.

Уляна плечима знизала: мовляв, навіщо?

– Одна бабця в Капулетцях казала: «Де стерво – там і крук».

– Це як? – здивувалася Майка. – Круки біля поганих людей гнізда в’ють?

…Уляна вже потягла відро з водою до свого обійстя, Троянов махнув Майці від вишні – привіт! – Санджив обрізав виноград, розпалив на вулиці біля своєї хати велике вогнище, а Майка все стояла біля колодязя, роздивлялася верхівки дерев над хатами сусідів. Оце справді цікаво… Якось і на думку не спадало, що обережні круки свої гнізда просто поряд із хатами людськими влаштовують. І хто ж тут у нас стерво? Уляна? Троянов? Санджив?

Повитріщалася ще трохи, попленталася до хати – перепочити, на тапчані полежати. «Принаймні дізналася, що поряд зі мною живуть нормальні люди», – подумала.

Дійшла до ґанку, зиркнула на ікони, що вони й досі скніли на груші під шиферним дахом, – поряд з іконами на грубій, вкритій мохом гілці сидів великий чорнющий крук. Той самий, що Майка його підгодовувала взимку. Він, він… Його з іншими не сплутати.

Повела поглядом угору по гілках і остовпіла: на самісінькій верхівці старезної височенної груші роздивилася гніздо. Опустилася на ґанок, завмерла, ніби вмерла, косувала очима в бік груші. Крук покрутив башкою, злетів… Майка й не ворухнулася. Стежила за птахом. Крук покружляв над обійстям, полетів до груші. Усівся на тоненькій гілці поряд із гніздом, крукнув голосно. З гнізда вилетів інший крук, звився в небеса, звільняючи місце першому. Той не зволікав, за мить вмостився.

– Я – стерво? – Мало не розридалася од радості.

На грушу дертися помчала тої ж миті, та товстелезний стовбур розділявся натроє метри за два від землі – без драбини не доскочити. Побігла по драбину, ледь дотягла її до груші, кинула на землю – нема сил! До вечора тільки те й зробила, що підперла грушу драбиною. Сиділа на ґанку, тремтіла від збудження, втоми й вечірньої весняної прохолоди. Ні… Так нічого не вийде. Якось інакше треба… Якось так, щоби не впасти й до гнізда дістатися. А до нього ж… Мов до зірок. Розхитується поміж тоненьких гілочок…

Тої ночі Майці снилися круки. Били гострими дзьобами в лоб, третє око пробивали. Очі застилала тепла кров, стікала до рота. Майка ковтала, ковтала, наче обов’язково мала не втратити ані краплини власної крові – уся, що витекла, поверталася назад уже геть непотрібною, не туди й невідомо навіщо, та вона вперто продовжувала ковтати…

Прокинулася до світанку. Не їла, не пила. Стала біля вікна. Дивилася на грушу, як на храм божий, що тільки в ньому спасіння. Перехрестилася на ікони, видихнула. Вдягла червону легку курточку, бо в ній дві кишені. Чогось подумала – якось дошкребеться до гнізда, покладе яйця до кишені, щоби вже на землі… рятуватися. Дурна забава, звичайно, – зрозуміла, коли драбиною дісталася до трьох стовбурів, що вони розходилися, як три дороги від основного товстелезного. Куртка заважала, чіплялася за гілки. Роздяглася на дереві. Кинула куртку на землю, та одежина зачепилася за гілки, повисла ганчіркою.

– Поможи, поможи… – шепотіла затято невідомо кому. Дерлася все вище.

Круки узріли дівчину ще тоді, коли вона тільки вхопилася руками за драбину, здолала першу сходинку. Один чорнющий закрукав, закружляв над грушею.

– Ні… Ні… – шепотіла Майка затято, дісталася ікон, зиркнула на Сина з Богоматір’ю зацьковано, а ті в очі їй дивляться скорботно: «Що ж ти робиш?…»

Полізла далі. Оступилася – якби не шиферний дах над іконами, полетіла б долу – ступила ногою на шифер, вхопилася за гілки. У скронях – голки. В очах темно, хоч сонце вже зайшло. Сили випаровуються разом із гарячим потом.

– Перепочину! – прошепотіла недобро. Притулилася спиною до грубої гілки. Подумала раптом: «Усе вийде…» Вона ж Гілка. Інші гілки допоможуть.

Груші звідки те знати? Під ногами ламалися сухі гілки, що їх навесні ще не дуже й відрізниш від живих. Роздряпали Майці руки, лице. Зуби зціпила – далі. Униз глянула, серце зайшлося – як звідси впаде, кісток не збере: не те, що земля, дах власної хатки десь унизу. Роззирнулася, аж усміхнулася: яка ж краса навкруги. Луки безкрайні, сусідські хати посеред зелені, ліс стіною.

– Одужаю… Ніколи звідси не поїду, – заприсяглася. Полізла далі.

Дісталася ще досить товстої гілки, від якої нагору йшов цілий пучок менш товстих – на самій верхівці посеред них гніздо. І як туди? Ніяк.

Роззирнулася безпорадно – під ногами густе, переплетене грушеве гілля, нагорі – рідке, тонке, непевне. Злізай, Гілко!

– Ні… – Проковтнула сльозу. Учепилася в гілку міцніше, бо хиталася від вітру, розгойдувала Майку.

Над головою раптом голосно крукнув птах. Майка задерла голову – один із крукової пари все кружляв над грушею, та з гнізда вилетів другий. І оком змигнути не встигла – дві чорні плями стрімголов помчали на неї.

– Матінко… – Вчепилася в гілку, зіщулилася. Відчула гострий біль у маківці – раз, раз, іще раз – мало не знепритомніла.

– Кш… Кш… – вигукнула відчайдушно.

Круки відлетіли лише на мить. Крукали, – у вухах дзвін, – кружляли, знову кинулися на дівчину. Били-довбали – куди діставали: по плечах, ногах, голові. Майка вже не кишкала, припала до гілки, трусилася, з місця зрушити не могла, хоч у голові одне: «Злізти скоріше, злізти…» Ось круки знову відлетіли на мить, один раптом кулею – на дівчину. Підлетів – як дасть поміж очі. Як у Майчиному сні – трохи вище перенісся, де третє око в декого відкривається.

Майка закричала, трусонула гілку – гілка здригнулася, гніздо захиталося на верхівці. Не бачила того, – кров залила очі, – але ясно усвідомила: хитати гілку… Гніздо впаде. Яйце, дасть Бог, не розіб’ється… Може, попереду круків встигне… Заплющила очі, розгойдувала гілку з останніх сил.

Круки забули про дівчину. Кружляли над гніздом, крукали гірко.

– Прошу, прошу… – белькотіла, мов божевільна, трусила гілку. – Прошу…

Гніздо зірвалося, перевернулося, полетіло на землю, застрягло поміж гілля.

А яйця де? Спускалася, трусилася, плакала. А яйця