Максим Іванович Кідрук - Твердиня

— Збудую пліт і тягтиму вздовж берега.

— Будь ласка, Лео. — Японка таки почала упрошувати. — Поїхали назад разом.

— Слухай, бадді. — Американець посерйознішав. — Припиняй це. Я без жартів. Ти ж можеш загинути… Лео, хай там що між нами сталося, я хочу сказати, що досі вважаю тебе другом і…

Левко показав Ґрему середній палець:

— А оце все, що я хочу сказати тобі.

Мулат стулив рота і відвернувся. Якийсь час вагався, ніби готуючися знов заговорити, але так нічого й не вимовив і пішов до намету. Сатомі щось жалісно зашепотіла, не пускаючи хлопця в намет. Той зашипів у відповідь, відтіснив дівчину і поліз усередину.

До намету підійшов Семен. Опустився навпочіпки і, не зазираючи, відчеканив:

— Я лишаюся з ним.

— Що ти сказав? — висунувся американець.

— Я піду разом із Лео.

Мулат грубо вилаявся. Ще один.

— Куди ви, в дідька, підете?

— Шукати Паїтіті.

— Ви сказилися! Ти нічого кращого не міг придумати?

— Він не передумає, я знаю Лео. У нього гординя заввишки з Бурдж-Халіфа у Дубаї.

— Але це не причина лишатися з ним у цій немислимій гущавині!

— Це я винен. Потрібно було розповісти йому все ще до початку поїздки. Можливо, ми б не поїхали, але точно уникнули б цієї ситуації. Я не можу покинути його напризволяще.

Зненацька Ґрем відчув лоскотання в животі. До такого він виявився геть неготовим. Левко з Семеном були беззаперечними лідерами в усьому, що стосувалось вибору маршруту й організації експедиції. Вони приймали рішення і відповідали за них. Залишитись наодинці означало взяти на себе всю відповідальність. Ґрем сумнівався, що зможе самотужки вивести Сатомі з лісу. А що, як вони заблукають? Або човна не виявиться на місці? Або… Та яка, в біса, різниця: чого тільки не може трапитись у цьому смарагдовому пеклі?! Мулату, більше ніж Левку, не хотілося лишатися сам-на-сам із джунглями.

— Семе, це неправильно, — стараючись не видавати хвилювання, заторочив Ґрем. — Не відступайся. Давай ще раз спробуємо його переконати.

Поруч із американцем вигулькнуло кругле личко Сатомі.

— Я теж залишаюся.

— Ти?! What the fuck?! Ти при своєму розумі?

— Сем має рацію. Ми не можемо покинути Левка самого.

— О Господи… У вас від спеки скипілися мізки, та ви просто…

Семен підвівся і почовгав назад до вогню. Він сказав усе, що мав сказати. А далі — хай буде як буде. За його спиною американець щось запально доводив своїй дівчині. Сатомі час від часу не менш запекло протестувала.

Сьома присів коло українця. Безмозкі жуки один за одним пікірували в полум’я. Деякі влітали просто у пурпурні вогненні язики і лускались, видаючи чудний звук, схожий до попкорну, що репає на сковорідці. Інші падали неподалік, але продовжували, плавлячись і агонізуючи, отупіло повзти до вогню — назустріч смерті.

Переказувати розмову не було сенсу. Левко і так усе чув.

— Ти знаєш, куди йти?

— На захід. Якщо Твердиня існує, то вона десь там…

— Добре. Я лягатиму. До завтра.

Левка терзали суперечливі відчуття. Він перекрутив епізод на свою користь, лишив за собою останнє слово, але… не відчув ані крихти радості. Вони лишаються у Мадре-де-Діос. Чорт забирай, невже воно того варте?! Він подумував гукнути Сьому, спитати, чим той пояснює зникнення дзвонів, чи справді вважає, що їхня ватага забралась надто далеко, і ще багато речей, які неабияк бентежили. Але не наважився. Натомість сказав:

— На добраніч.

Семен поліз у спальний мішок. Стало тихо.

То була їх точка неповернення. Остання мить, коли вони ще могли впливати на подальші події.

LXXII

12 серпня 2012 року, 04:17 (UTC – 5) Мадре-де-Діос

Ламаючися, затріщало гілля. Хтось, не криючись, проривався до табору.

Грубо вирваний зі сну, Левко вивільнився зі спальника і сів. Подекуди над головою проблискували сріблом зірки. Хмари відкотилися за обрій, здається, вдруге за час подорожі оголивши небо, проте місячного сяйва не вистачало. Гіллясте склепіння сумлінно охороняло темряву при землі. Тримаючи витягнуту руку перед собою, Левко не бачив далі ліктя.

Через секунду після пробудження його серце заскочило в глотку й зірвалось на галоп. Що це?

Тріск не стихав. Ближчав.

Зліва вжикнула блискавка спальника.

— Лео? — Українець не бачив лиця, лиш за голосом упізнавши Семена. — Ти чуєш?

Страх лляним клоччям законопатив дихальні шляхи. Левко мовчав.

— Лео?! — Семен задихався.

Левко простягнув руку вбік і схопив росіянина за передпліччя.

— Не кричи. Я тут.

— Що це? — Голос тремтів, наче росіянина били дрижаки від холоду.

— Не знаю. Треба розбудити Ґрема і Сатомі.

Нікого будити не довелося. Справа долинув шурхіт, хтось виповз із намету.

— Хлопці, ви це чуєте? — То була японка.

— Так.

— Мені страшно.

— Нам теж.

Слідом за дівчиною з-під тенту вибрався американець. Сонно покрутив головою.

— Це хтось із наших? — спросоння він подумав, що то Левко знову подерся в нетрі.

Сатомі заперечно замотала головою. Мулат радше відчув, аніж побачив, те мотання. І тут до нього дійшло: Лео і Сем поруч із ним у таборі. З джунглів протискається щось чуже.

Ґрем зойкнув. Він переполохався, як ніколи до цього в житті. До страху домішувалося бридке відчуття безпорадності: їм нема куди тікати, нема де заховатися, абсолютно марно відбиватися в такій пітьмі. Мулат метнувся геть від палатки і впав навколішки за хлопцями.

— What’s that? What’s that? — заторочив він. — WHAT IS THAT?

— Заткнись! — цитьнув Левко.

Ґрем не вгамовувався:

— Що це може бути?

— Замовкни!

— Це не тварина, — прошепотів Сьома. — Звір не робитиме стільки шуму.

— Дайте світло! — крикнула японка.

Левко відчув недоречний у такій ситуації укол ревнощів. Сатомі боїться не менше за них, але не скиглить і не панікує. Інша на її місці давно захлиналася б в істериці. І ця дівчина — дівчина, яку він практично вважав своєю, — спить з мулатом! Він готовий був задушити американця.

— Точно, ліхтар. — Схаменувшися, Семен взявся нишпорити руками навкруги. Як на зло, діодний ліхтар не потрапляв під руки.

— Ти ж останнім тримав у руках «Vektor», — прошепотів Левко.

— Я знаю, Лео. Знаю! Але зараз не можу його знайти!

Не минуло й двадцяти секунд після пробудження, а звуки наблизилися впритул. Хруст гілок і страхітливе притлумлене