Максим Іванович Кідрук - Твердиня
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Семен не дослухав його:
— Зранку вирушаємо назад.
Вибору не було. Продовжувати експедицію в такому настрої безглуздо і небезпечно.
Сатомі не втримала полегшеного зітхання, і знову запала мовчанка. Багаття догризало головешки. Ґрем заколисував японку. Дівчина придрімувала. Сьома, не кліпаючи, телющився на вогонь. Коли-не-коли росіянин скидав голову і водив нею навкруги, промацуючи очима морок. Немовби чекав на щось, що мало з’явитися з джунглів. Потім заспокоювався і знову втуплювався у багаття.
Так просиділи ще з півгодини. Левка до кісток обгризали москіти, але він уперто не вилазив із кущів.
Зрештою Семен підвівся:
— Піду поговорю з ним.
— О’кей, — байдуже муркнув американець.
Перед тим як рушити у бік, де засів українець, Сьома вкотре роззирнувся і напружено прислухався. Нетрища були моторошно мовчазними. З темряви не долітало нічого: ніяких шерехів чи перегукування мавп. Не чути галасу птахів. Жодного звуку. І це гнітило.
Семен увімкнув підсвічування на годиннику і стривожено зирнув на циферблат. 21:20. По тому витягнув з рюкзака світлодіодний ліхтар «Outwell Vektor» і, присвічуючи під ноги, подався шукати Левка.
LXX
— Прибери світло! — несподівано рявкнув українець.
Семен знав, що Левко десь поряд, проте здригнувся, непристойно гучно клацнувши зубами: Лео сидів на землі, скорцюбившись у формі ембріона. Він закривався рукою від світла і хмурився, роздратований тим, що його потурбували. Через тривале перебування у темряві зіниці не встигли звузитися, і очі були моторошно багнистими, як у демона. Хлопець змахував на монстра, що все своє життя провів у підземеллі й оце щойно виповз на поверхню.
— Ти ще довго тут сидітимеш? — Сьома відставив ліхтар убік, спрямувавши промінь угору.
— Залиш мене.
— Не дурій. Вони вже лягають. Ходімо назад до вогнища, поки тебе не зжерли комарі.
— Не хочу.
— Нехай жеруть?
— Нехай жеруть.
Семен зітхнув і присів навпочіпки коло товариша. Він передбачав, що розмова буде важкою і, швидше за все, марною. Але не почати її не міг. Не заради себе — заради них усіх.
— Вибач мене.
— Йди на хер.
— Чувак…
— Я сказав: залиш мене!
— Лео, мені дуже шкода, що все так склалося. Мені прикро, що я не сказав тобі раніше. Страшно навіть думати про те, що ти… що ми більше не будемо друзями. Але… — Росіянин неспокійно озирнувся: у скупих відблисках багаття Ґрем і Сатомі вкладалися спати в намет. — Зараз є одна річ, думати про яку ще страшніше.
У лісі було тихо, мов у покинутій шахті.
— Та невже, Бруте?
— Ображайся скільки хочеш. — Семен проковтнув закид. — Взагалі не розмовляй зі мною аж до повернення у Швецію, я тебе зрозумію — заслужив. Але зараз хочу попросити дещо.
Відмахуючись від комах, українець звів очі. Приваблені яскравим сріблястим світлом, над ними металися комарі, жуки й нічні метелики. Деякі вдарялися в голови й шиї, сповзали хлопцям під футболки. Окремі могли й до рота залетіти. Бридота.
— І що це?
Відпльовуючися, Семен відставив ліхтар подалі. Комах від того не поменшало.
— Нам краще відступити. Завтра зранку ми мусимо вирушити назад.
Левко опустив голову і нічого не відповів.
«Тільки не це, навіть не думай, — подумки заклинав Семен. — Не роби цього, Лео».
Все марно.
— Завтра зранку ми розділяємося, — рівним, як у диктора, голосом промовив Левко. — Ви вирушаєте назад. Я продовжую пошуки Паїтіті.
«Чорт!» — якраз те, чого Семен боявся.
— Лео, змирися! Треба якомога швидше вшиватися звідси. Авантюра скінчилась. Усе — баста! Завтра підіймаємось, пакуємо манатки, чешемо до Ріо-де-лас-П’єдрас і звідти, не озираючись, униз до Пуерто-Мальдонадо. Будь ласка, послухай мене!
— Не заговорюй мені зуби.
— Я не заговорюю. Нам слід повертатися. Негайно!
Семен промовляв настільки жорстко і розважливо, що Левко на якийсь час викинув із голови Ґрема і Сатомі. Сьома не говорив би таким тоном, якби не мав підстав, і не наполягав би так запекло, якщо тільки…
— Чому?
Метелик завтовшки з великий палець ударився об верхню губу, кілька менших жуків зрикошетили від щоки — росіянин не звернув уваги.
— Сьогодні перша ніч, коли не чути дзвонів.
Через мильну оперу, що заварилась між ним, японкою й американцем, Лео не помічав нічого, і лише тепер усвідомив: звичного бумкання цього вечора не пролунало.
— Е…
— Їх не було сьогодні.
— І що? — Левко занепокоївся. — Що це означає?
— По-моєму, ми перейшли Рубікон, — похмуро доказав росіянин.
LXXI
Удвох вони повернулись до вичахлого вогнища. Сьома підкинув кілька останніх гілок і роздув вогонь. Довкола панувала нереальна тиша.
Ґрем перевальцем підійшов до хлопців:
— Що вирішили?
Сатомі, сівши на коліна, визирала з намету і дослухалася.
Росіянин покосився на Левка. Українець узяв до рук галузку і поворушив нею дрова.
— Я залишаюсь. Ви — робіть, що хочете.
З уст Семена зірвалось сердите «ц!». «Клятий упертюх! Пиндючний баран!» Проте насправді росіянин не надто здивувався. Він сам був такий, а тому здогадувався, що зламати Левкову гординю буде непросто.
Зате американець ніяк не очікував такого повороту:
— Що?!
— Зранку ми розділимо припаси. Я заберу четверту частину. — Хлопець обвів очима табір. — Також візьму компас, «Outwell Vektor», сокирку, дещо з аптечки. Намет лишайте собі, мені вистачить одного спальника.
— Ти здурів, — промимрив мулат.
— Лео, ти не можеш, — зойкнула Сатомі.
— Я чув, про що ви говорили. І не прошу нікого йти за мною. Ми ж дорослі люди — розділяємося. — Левко говорив короткими реченнями, цідячи слова крізь стулені зуби. З губ не сходила награна саркастична усмішка.
— Ти ідіот! — змахнув руками Ґрем. — Кому ти ставиш ультиматум, йолопе? Що ти намагаєшся довести?
— Я нікому нічого не доводжу.
— І що ти будеш робити?
— Шукатиму Паїтіті. Твердиня десь поряд. — Левко сам не йняв віри тому, що казав. На той момент він із більшою ймовірністю повірив би в існування вампірів у Мадре-де-Діос, ніж у реальність Паїтіті. Та й залишатися, відверто кажучи, не хотілося — він боявся нетрищ. Чого йому хотілося, то це примусити Ґрема і (особливо) Сатомі терзатися. Картати себе. Хай відчують себе винними. Нехай благають його передумати.
— Ти не можеш лишитися, — заперечив Ґрем. — У нас тільки один човен.
— То й що?
—
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Твердиня», після закриття браузера.